Посадовець наполягає на тому, що сучасні діти завдяки інформаційним технологіям розвиваються набагато швидше, і їхня успішність у дорослому житті залежатиме від більш раннього опанування корисних навичок та розвитку здібностей. Проте більшість опитаних нами експертів сприймає таку перспективу скептично. «Голос України» поцікавився думкою науковців, психологів та батьків на Житомирщині щодо життєздатності цієї ініціативи та її можливих наслідків.

Катерина КУНИЦЬКА, корекційний педагог, психолог, засновник та директор ГО «Дотик»:

— У своїй роботі я починаю працювати з малюками і доводжу їх до молодшого шкільного віку. Я добре бачу перехід від дитячого садка до школи і все, що відбувається нині у нашій дошкільній та шкільній освіті. Створюється враження, що програми, які сьогодні використовуються у наших школах і дошкільних закладах, взагалі жодним чином не враховують психофізіологічні основи розвитку дитини. Хоча певному віку відповідають певні можливості отримання, обробітки та використання інформації.

Я категорично проти запровадження в Україні шкільної освіти з п’яти років, бо наша система до цього не готова. І це я навіть не про матеріальну базу, відсутність якої — окрема розмова, а про вікові особливості психофізіологічного розвитку дітей. Якщо п’ятилітніх дітей посадити за парти у школі та поставити перед ними інтерактивну дошку, ми їх нічого не навчимо. Крім того, можна, звісно, написати, що діти підуть до школи у п’ять років, але знайдуться батьки, котрі з тих чи інших причин намагатимуться віддати дитину вже в чотири, а також ті, хто відправить дітей до школи в шість чи сім. Між цими учнями у класі буде просто прірва!

Нам не п’ятирічок треба до школи посилати — нам треба навести лад у дошкільній освіті та відправляти дітей до школи, як раніше, у сім років. Така система успішно працювала у минулому саме тому, що враховувала і відображала у програмах вікові психофізіологічні норми і пізнавальні можливості дітей. Якщо ми подумаємо про те, хто йтиме до школи і хто там навчатиме, якщо ми наведемо лад у дошкільних закладах і педагогічних вишах, середня ланка — школа — сама собою підтягнеться.

Надія ПАВЛИК, доктор педагогічних наук, професор кафедри соціальних технологій Житомирського державного університету імені Івана Франка:

— Мені здається, що, з одного боку, навчання з п’яти років, яке практикується у великій кількості розвинених країн, є нормальним, якщо це навчання через гру, через діяльність, а не через постійне нерухоме сидіння у класі за партами на уроках.

При цьому ідея навчання з п’яти років не є життєздатною в Україні, бо вона вимагає насамперед величезних капіталовкладень. Потрібно організовувати спеціальний освітній простір, потрібне спеціальне обладнання — методичне й ігрове.

Потрібні величезні гроші на підготовку фахівців, які зможуть здійснювати таку освітню діяльність. Я не впевнена, що нині наша держава готова до такої реформи. Візьмемо як приклад ту ж реформу НУШ, яка дуже класна в ідеї і класно стартувала, — адже вона на сьогодні також не реалізована у тих цілях і обсягах, які були задумані. Чому? Бо, знову ж таки, немає достатнього фінансування, реформу «повісили» на об’єднані територіальні громади, і кожен реалізує її так, як вважає за потрібне. Особисто я згодна, що необхідно інтегруватися в європейський освітній простір і вивчати передовий досвід. Але треба ще й розуміти наші реалії і виходити з того, що наші плани повинні бути стратегічними, а не «сьогодні на сьогодні». Ми маємо ретельно прорахувати, чи можемо ми таку реформу забезпечити протягом п’яти, десяти років і так далі.

Людмила ЗАЛІЩУК, заступниця голови ГО «ЛА ДА»:

— Я з власного досвіду знаю, що таке неготовність до школи. Мене мама віддала до школи у 6 літ, і я більше року не могла зрозуміти, чого від мене вимагають та очікують, і тільки гралася замість навчання. На той момент я була абсолютно не готовою до школи психологічно. Мені здається, це сильно позначилося на моєму подальшому житті. Я вважаю, що дитина повинна бути готовою до школи і фізично, і психологічно, та надзвичайно мало сучасних дітей насправді готові до школи у п’ять років. Тому коли я прочитала у ЗМІ про ідею нашого міністерства запровадити шкільне навчання з п’ятирічного віку, я була глибоко обурена їхньою неосвіченістю і нерозумінням основ вікової педагогіки і психології. Я вважаю, що це або абсолютно неграмотна позиція нашого київського керівництва, або ж якась провокація, покликана відвернути увагу від певних ситуацій і подій, які відбуваються, зокрема, у сфері освіти. Навчання з п’яти років — то є межа, коли хочуть повністю відбити у дітей бажання вчитися, як свого часу його відбили мені. Я — мама, і я обов’язково пораджуся з психологом та подругами — практикуючими вчителями молодших класів, перш ніж прийняти рішення віддати мою дитину до школи. Якщо фахівці порадять нам ще деякий час почекати, я так і зроблю. А якщо буде розпорядження Києва про навчання з п’яти років, я буду змушена якось викручуватися і щось придумувати, щоб моя дитина пішла до школи тоді, коли їй це буде комфортно і вона буде до цього готова.

Марія ХІМИЧ, журналіст, мама двох дітей, нині мешкає у Канаді:

— Я живу в Канаді у провінції Альберта. Тут діти починають відвідувати школу з п’яти років: це клас дитячого садка, який розміщений у приміщенні школи. Тобто це дошкільна освіта, де діти знайомляться з абеткою, цифрами, здобувають певні соціальні навички. З шести років діти вже йдуть у перший клас, де навчаються читати, рахувати й писати. Отже, справді, можна сказати, що канадські діти йдуть у школу з п’яти років, проте вони йдуть не у перший клас, а у клас дошкільної освіти, дитсадок, де дитину готують до першого класу початкової школи. Гадаю, цю модель легко реалізувати в Україні, вона, по суті, вже існує. Різниця в тому, що діти в Україні до 6—7 років перебувають у дитсадках, де їх готують до першого класу, а тільки потім йдуть до школи. Можна було б в Україні в приміщеннях школи зробити класи дошкільної освіти, які діти відвідували б з п’яти років.

Ще один важливий момент — часто в канадських школах цей клас дошкільної освіти функціонує не повний робочий день, а лише півдня, або ж повний робочий день, проте лише двічі на тиждень. На мою думку, це відбувається, бо попит на відвідування дитсадка високий, і тому навчання у такий спосіб розбивають на дві зміни. Решту часу діти дошкільного віку проводять з нянями, які їх відводять і забирають зі школи, піклуються про них, поки ввечері їх не заберуть батьки. Загалом дитсадки в Канаді є приватними і коштують досить дорого. Україні у цьому плані пощастило, бо вона має державні дошкільні заклади, де щомісячна плата є помірною. На мою думку, Україні варто запозичувати досвід інших країн у сфері освіти, проте треба робити це дуже обережно, щоб не зруйнувати ті хороші напрацювання, які вже існують.

Оксана ПАВЛЕНКО, педагог, мама двох дітей:

— Нова ініціатива Міністерства освіти викликає дуже багато запитань, відповіді на які хотілося б почути. Як і яким коштом Сергій Шкарлет збирається забезпечити в українських школах, багато з яких уже нині переповнені та не дотримуються вимоги закону про освіту щодо наповнюваності класів, належні умови для навчання п’ятирічок, з окремими спальнями, ігровими кімнатами, туалетами, роздягальнями, достатнім і безпечним простором для щоденних прогулянок і рухової активності? Адже початкові школи у тих країнах, де діти рано йдуть до школи, завжди розміщені у спеціально спроектованих окремих будівлях.

Чому міністерство не розглядає найбільш очевидний план дій — поступово вкладати кошти у розвиток системи дошкільної освіти, щоб забезпечити достатню кількість дитячих садочків для 100% українських дошкільнят, і лише після цього запроваджувати на базі закладів дошкільної освіти ту навчальну програму, яку нині обіцяють для п’ятирічок у школах? Чи будуть повною мірою забезпечені малюки у школах групами продовженого дня та куди діватимуть п’ятирічок їхні батьки під час шкільних канікул? І, відповідно, які віддалені наслідки матиме реформа для кар’єрних та професійних перспектив українських матерів, яким ще складніше буде жонглювати роботою та родиною?

Сергій Шкарлет запевняє, що вітчизняні школярі — не гірші за тих, хто навчається у більш розвинених країнах, та наголошує, що аргументи про відсутність коштів на чергову радикальну реформу освіти є недоцільними. Якщо Міністерство освіти планує витрачати на реформу величезні кошти, чому воно натомість не спрямує їх на такі справді важливі проекти, що безпосередньо впливатимуть на успішність учнів у дорослому житті, як-от обладнання усіх шкіл сучасними лабораторіями для вивчення природничих наук у середніх та старших класах, забезпечення стовідсоткового доступу всіх школярів до Інтернету та надання, за прикладом провідних країн, усім учням у користування шкільних ноутбуків, щоб гарантувати всім здобувачам освіти рівні можливості доступу до інформації? І що, до речі, міністерство планує робити з середньою школою — чи готові будуть діти, які прийдуть до школи у п’ять років, вивчати алгебру та геометрію, фізику та хімію вже з 11 літ? Чи, може, програму молодших класів знову розтягнуть ще на один рік, а середніх і старших — стиснуть, збільшивши навантаження на і так перевантажених підлітків? Чи готові будуть діти до ЗНО та вибору профільної освіти після дев’ятого класу у 14 років, та наскільки успішно вони зможуть у такому віці опановувати обраний фах, зокрема у технікумах та коледжах? І чому нова ініціатива Міністерства освіти більше схожа на чергову сумнозвісну «оптимізацію» та безпідставне скорочення освітньої траєкторії для маленьких українців?

Житомир.

Фото з сайту zhitomir.info.