Цілими днями, а бувало й ночами, шила ортопедичні подушечки та білизну для поранених українських солдатів. І нині, щойно назріває потреба, на затишній кухні Валентини Борисівни не вмовкає характерний монотонний звук. Строчка за строчкою, клаптик за клаптиком... І біля швейної машинки на очах виростає височенька піраміда подушок, наповнених екологічним гречаним лушпинням. А ще —материнським теплом та любов’ю.
Валентину Поліщук у Корсуні-Шевченківському знають, мабуть, усі. Тридцять років вона викладала історію у першій школі, двічі була депутатом міськради, а ще членом виконкому. Працювала й секретарем міськради, півроку при цьому виконуючи обов’язки міського голови. І це лише загальні біографічні штрихи... Адже попри активну трудову діяльність вона завжди знаходила час і можливості для справ, на яких не заробиш, не прославишся. Разом зі своєю родиною та однодумцями з перших днів російсько-української війни вона дбала про те, щоб хлопцям на фронті було тепло і не голодно.
— Пригадую перші збори допомоги. Це була весна 2014 року, — розповідає Валентина Борисівна. — Їхало кілька бусиків на схід. Одним — отець Ростислав Било, іншим — Сергій Рога... Військові події на сході щойно почались, і потрібно було все — медикаменти, їжа, одяг... Збирали спільними силами.
Як гнучко і швидко потрібно було тоді спрацьовувати волонтерам, опишу на конкретному життєвому прикладі. І врахуйте, що забезпечення армії у перші роки війни було, без перебільшень, на нулі. Познайомившись у 2014-му із товаришем свого сина Богданом (позивний «Бруно»), який мав найближчим часом їхати на фронт, пані Валентина без вагань подарувала йому свій мобільний телефон. «Йому він був потрібен більше, ніж мені. Ще й зарядка з тиждень тримала, — каже жінка. —
Та ще більше йому згодилися німецькі берці. Хлопчина він високий, розмір ноги 44-й. Де тоді було взяти хороше військове взуття? То йому інша волонтерка, Тетяна Перетятько, привезла із міста Ульм натовські литі берці великого розміру, і він ще довго потім згадував, як вони його врятували в донецькому аеропорту: ноги не промокли». Щоб хлопцям не похворіти, передавали у трилітрових банках і перемелені натуральні ліки — мед, імбир та лимон. Уже не кажучи про каву, чай, цигарки і все, що потрібно було для того, щоб якось протягнути.
Цікаво те, що серед друзів-волонтерів Валентини Борисівни є чимало її колишніх учнів. Тетяна Перетятько, яка присвятила життя порятунку поранених воїнів, Людмила Сімшаг, котра з перших днів війни і дотепер координує волонтерську діяльність на Корсунщині, та інші хороші люди, яких пані Валентина пам’ятає ще дітьми за шкільними партами. І хто б міг подумати, що життя знову тісно зведе їх заради такої непростої місії!..
Звідки беруться у них душевні ресурси, енергія, терпіння продовжувати волонтерити навіть на сьомому році війни? Пані Валентина каже, що черпає натхнення в однодумців, яких має багато, а ще — у своїй родині.
Її чоловік — Валентин Поліщук — знаний і авторитетний адвокат, присвятив життя юриспруденції. Він завжди допомагав і допомагає досягати справедливості у справах, що стосуються виділення земельних ділянок для воїнів АТО, перейменування вулиць міста іменами героїв сучасної війни та інших важливих питань. Завдяки йому чекає розгляду у суді і справа щодо передачі у комунальну власність Корсунь-Шевченківської та Стеблівської ГЕС, котрі зводилися гуртом усією місцевою громадою, проте потрапили свого часу до приватних рук — рук, яким екологія краю байдужа й далека.
Двоє синів подружжя Поліщуків — Вадим і Ярослав — на сьогодні проживають у Києві, але з мамою і батьком мають міцний духовний зв’язок, багато з ними спілкуються і часто бачаться. І головне — батьки пишаються своїми синами і радіють, що зуміли виховати гідних українців.
— Любов до України має передаватися із покоління в покоління, — міркує Валентина Борисівна. — Моя хрещена ткала власноруч тканину, шила сорочки і оздоблювала їх вишитими візерунками. В цих сорочках я з колиски й виростала. Моя мама виховувала трьох дітей, але в нас у дворі завжди гуртувалось багато дітей, ніхто з нашого дому ніколи не виходив не нагодований. Брат-лікар і вдень і вночі відгукувався на всі потреби людей. Вся наша родина з перших днів долучилася до
Революції Гідності. Гроші, мед, сало, теплий одяг, устілки для взуття — все зібрали і повезли в Київ. Наш молодший син Ярослав пройшов від початку й до кінця Майдан. Він був керівником одного із відділень банку в центрі, тож вдень — на роботі, вночі — на Майдані. Старший син Вадим — військовослужбовець, також ідейно нас завжди підтримує. Думаю, в цьому і є глибока суть патріотизму — у єднанні, любові та вірі. Як і будь-яка боротьба, волонтерство неможливе без віри у те, що добро сильніше, що самопожертва ніколи не буде марною.
Черкаська область.
Фото з архіву родини Поліщуків.
