Вітання отримали від доньки Олександри, яка живе у Канаді, її шестирічної донечки Зої, котра скайпом віншувала дідуся і бабусю. А ось старший син Ярослав мешкає у Рівному і тимчасово, на період ремонту у квартирі, перебрався з родиною до батьків. Тож він не лише вітав, а й слухав спогади тата і мами про значимі сторінки їхнього сімейного життя. Дідусь і бабуся, користуючись нагодою, тішаться онуками Лукою та Іллею, яким лише півтора і два з половиною рочки.

Познайомились В’ячеслав із Тамарою далеко від дому — на Далекому Сході, де обоє працювали: він після закінчення вищого морського училища за професією, а вона — кухарем на теплоході, куди її, вінничанку, направили після технікуму.

Побралися Лук’янчуки і невдовзі повернулися додому, у Рівне, де жила рідня В’ячеслава. Почали обживатися. І, дякувати Богові, жодного разу не пошкодували про це, бо на рідній землі завжди затишніше.

Згодом Лук’янчуки стали підприємцями. Вони з тих, хто займається благодійністю, але цим не хваляться. Щоправда, нині їм, як і всім підприємцям, у зв’язку з пандемією сутужно з бізнесом, але Лук’янчуки і в такий скрутний час підтримують один одного.

Глава родини В’ячеслав і досі в хорошій фізичній формі. Він — майстер спорту з боксу, тренує рівненських дітей.

Одне слово, чудова родина, яка за тридцять п’ять років подружнього життя зуміла зберегти почуття і повагу один до одного.

Рівне.

Фото надано автором.