Що може бути спільного у глини і пряників? Майстриня з Городенки Олександра БАЗИЛЕВИЧ вправно поєднує ці два заняття: ліпить горнятка в творчій майстерні «Покутська кераміка», а разом із сином Сашком, якого виховує сама, вони роблять солодощі.
Хотіла надомну роботу, а знайшла себе
Якоїсь миті сім’я Олександри розлетілася на друзки, і жінка залишилася сама із сином-першокласником. Ні житла, ні роботи. Однокласниця Леся Лазарович пустила до своєї хати-пустки в селі Серафинцях, і мама-одиначка переїхала туди з райцентру.
Заробляла продажем взуття. Але то невеликі гроші. Прийшла якось до гончарної майстерні «Покутська кераміка», де посуд ліплять вручну. Спробувала й собі — не вийшло. Десь за тиждень навідалася знову, повчилась у майстрів. Узяла додому трохи глини і стала ліпити. Важко давалося, але вабила перспектива працювати вдома. Бо ж синочок маленький.
«Нове заняття захопило, навчилася відчувати форму, — пригадує Олександра. — Привозила зроблені заготовки, терпляче приймала зауваження. Велика підмога від власників майстерні — братів Богдана та Антона Микитюків. Уже доручають відповідальні замовлення. Взимку важче, бо матеріал застигає. Ліплю горнятка, піали. Нині популярні рослинні візерунки, то я фантазую: до мокрого виробу прикладаю різні пелюстки, форми».
Олександра наголошує: робота на підприємстві колективна, і від якості зроблених нею заготовок залежить результат. Адже опісля вироби глазурують, випалюют. Якщо на якомусь етапі допустили брак — страждають усі. Тож самоконтроль тут украй потрібний.
Переломний період
Сашко вже у восьмому класі. Олександра залучає його до роботи не тому, що сама не справляється, а прагне навчити його відповідальності. Батько майже не бере участі у вихованні хлопця. А дитині потрібна моральна підтримка.
«Нині переломний юнацький період. Добре, що син росте співчутливим: то кошеня підбере, то щеня. Хоч самим сутужно, але для тваринок знайшли місце. А кілька років тому Сашко сам записався до музичної школи. Опісля, щоправда, хотів кинути. Разом із вчителькою Камілою Котик наполягли на продовженні навчання. Радію, бо має тепер спеціалізовану освіту», — акцентує Олександра.
Імбирні пряники — майже як у кіно
Понад усе разом із сином прагнуть мати власне житло, тому збирають кожну копійчину на його придбання. Можливо, це й стало поштовхом до нового захоплення.
«У фільмі «Сам удома» є момент, коли злодії крадуть імбирні пряники. Як я мріяла скуштувати їх! А кілька років тому ми святкували 19 грудня в резиденції Святого Миколая в селі Тишківці, і там пригощали дітвору імбирними пряниками. Ми принесли їх додому, розклали на дивані, потім довго говорили про все на світі, ділилися враженнями від пережитого за день. І от нарешті скуштували... Вони були неймовірні! Як же ми в той вечір ласували смачно!» — досі згадує Олександра.
Відтоді думка самій спекти прянички не давала Олександрі спокою. Ліпить глину — мріє про тісто, місить тісто — мріє про глину. Попри зайнятість на фірмі зважилася на випічку смаколика. Перший заміс тіста — до смітника. Другий (о 4-й ранку) вдався!
«Так і пішло: вдень — глина, вночі — пряники, — каже майстриня. — Сашко, дякувати Богу, допомагає, базовий рецепт глазурі знає вже напам’ять. Коли здійснюєш свою мрію, головне, щоб тобі зустрілися люди, які не дадуть зламатися, повірять у твої сили і скажуть: «Ти зможеш!».
Олександра змогла. Навіть отримала своє перше замовлення і виконала в термін. Жодного пряника собі не залишила. Але як подумає, що ними ласуватимуть інші — такі, як вони колись із Сашком, — то аж дух запирає.
«Мрії повинні здійснюватися! Не бійтеся міняти своє мислення і звички, докладайте зусиль, навчіться переступати через «не вийде». От, здається, простий імбирний пряник, а для нас він — цілий Всесвіт! І велика дяка людям, які вміють окриляти і примножують віру в себе», — підсумовує Олександра.
Івано-Франківська область.
Фото надано Олександрою Базилевич.
