Так, сталось це ще за Радянської України, коли до проголошення незалежності було сім місяців і УРСР була в складі СРСР. Але вже Різдво Христове, Великдень, Трійцю віруючі християни 1991 року вперше відзначили офіційно, як вихідні та святкові дні.

Нині то вже історія. Але варто згадати цю важливу подію, яка вилилася в коротку постанову Верховної Ради УРСР від 26 грудня 1990 року. Вона стала значною подією в роботі другої сесії тої історичної Верховної Ради. Після десятиліть утисків, переслідувань наших людей за національні та релігійні переконання, нищення кращих синів і дочок — цвіту нашої нації, людям було повернуто частину їхніх прав і свобод, яких було насильницьки позбавлено комуністичним режимом.

Ще на початку першої сесії, коли формувався перелік питань, які пропонують депутати розглянути, я від мікрофона озвучив свою пропозицію про офіційне визнання цих свят. То був один із пунктів моєї передвиборної програми. Доки Верховна Рада не формувала офіційний штат Секретаріату, я був у складі тимчасового Секретаріату першої сесії, на адресу якого надходили тисячі листів, телеграм, телефонних дзвінків. Були серед них і такі, що засуджували мою пропозицію про свята: треба, мовляв, ділом займатись, працювати, а не святкувати. Були і схвальні відгуки. Однак реакція керівництва Верховної Ради на мої виступи була нульовою, хоч про це я нагадував з трибуни, від мікрофона.

Розпочала роботу друга сесія. Актуальність питання посилювалась з кожним днем, що наближав нас до канікул, які в парламентах Заходу прийнято називати різдвяними. Мої нагадування були знов, мов горох об стіну, практичної реакції — жодної. Тоді, користуючись правом законодавчої ініціативи, підготував проект постанови. Його завізував для розповсюдження серед депутатів заступник Голови Верховної Ради В. Гриньов. Тодішній керівник Секретаріату М. Хоменко запевнив, що після обговорення на засіданні Президії Верховної Ради документ буде на робочому столі кожного депутата. Однак його ніхто не побачив, на обговорення Президії ніхто не виносив. Включились невидимі гальма. Тому за три дні до закінчення роботи сесії підготував колективний запит депутатів до Голови Верховної Ради. Оперативно зібрав необхідну кількість підписів під своїм проектом з проханням винести його на обговорення сесії. Тепер, як то кажуть, об’їхати це питання було неможливо: згідно з Тимчасовим регламентом при 150 підписах депутатів питання автоматично ставилось у порядок денний. Запит вручив Голові Верховної Ради Л. Кравчуку.

Як на те, Кравчук відлучився, а І. Плющ, який став головуючим, вирішив перестрахуватися і поставив питання не про обговорення, а про доцільність обговорення, хоч це було спотворенням запиту. Про це я тут же нагадав головуючому, але машину ігнорування, як це буває, зупинити не вдалось: 118 «за», 146 «проти». І коментар І. Плюща на додаток: нехай, мовляв, місцеві ради вирішують кожна у себе — святкувати чи ні, у них на це право. Знайома бюрократична гра політика. Хіба ради, які щойно під проводом «керівної і спрямовуючої» благословляли руйнацію храмів, переслідували нас за святкування релігійних свят, тепер прозріли і підуть на це при діючих обкомах і райкомах? Наївна думка. Зрештою, є принципова відмінність: чи це рада області, міста, району на своїй території, чи вищий законодавчий орган відновить законність.

Останній день сесії. Л. Кравчук у доброму настрої, мабуть, поїздка в Москву була вдалою. А мені неспокій усе ж шматує душу. Реальної віддачі від нашої роботи люди ще не відчули, а через кілька днів Новий рік, Різдво Христове, потім Великдень, Трійця. Великі християнські свята, як і віру в Бога, багато людей носили в душі та серці у найчорніші часи безбожництва. Чому ми не повертаємо вкрадене в них, чому йдемо супроти народу, який обрав нас сюди?

Потрібен якийсь свіжий поворот. Я йду до мікрофона, але там уже першим стоїть В. Червоній. Він нагадує про мій учорашній запит, ще раз озвучує його. Вдалий момент! Бо біля мікрофонів нема нікого, головуючому нема на що переключати розмову. Мій сусід, депутат з Вінничини А. Зінченко, і я звертаємось до сусіда — депутата    О. Саввіна (митрополит Агафангел з Вінниці), який мовчки сидить біля нас, і вмовляємо його виступити. Після деяких вагань він неквапом підіймається, іде до трибуни і каже, що патріарх Московський і всієї Русі звернувся до Б. Єльцина зі схожим проханням, і той позитивно вирішив його. Парламентська більшість уважно слухає ієрарха, вона його вельми поважає. Це добре, бо додасть на підтримку проекту немало голосів. І хоч митрополит — противник самостійної української церкви, я подякував йому за підтримку.

Розгортається дискусія біля мікрофонів. Голова Комісії з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин, завідувач відділу ЦК КПУ М. Шульга пробує залякати: «У нас є напруження міжнаціональне. Ми хочемо ускладнити ще й міжрелігійне?».

Та ось уже на підтримку запиту висловлюються депутати      О. Влох, М. Голубець і, хоч як це дивно, — С. Остроущенко та інші. Л. Кравчук просить дати йому проект постанови. Нагадую, що він є у Секретаріаті Президії, а одночасно поспіхом риюсь у папці та знаходжу дві копії проекту. Одну несу Л. Кравчуку, другу — В. Червонію, який не залишає пост біля мікрофона. Він і зачитує її.

Доопрацювати проект доручено групі депутатів, у яку ввійшов і я. Її очолив юрист, один із голів комісії. Та коли він зачитав нам свій варіант, від мого лишились ніжки та ріжки, як сказав депутат А. Ткачук. Довелось ще раз переробляти. Добрий грамотний проект запропонував тоді і член групи З. Дума. Нарешті погодили єдиний. Л. Кравчук ще раз просить виступити депутата О. Саввіна. Той говорить про значення найбільших християнських свят, про потребу підтримати проект постанови.
— Хто за те... щоб голосувати за цю пропозицію?.. Тисніть кнопку «за», — пропонує Л. Кравчук.

274 «за». Звершилось!

«До перших законодавчих актів щодо релігії та церкви, — констатує фундаментальне видання Верховної Ради, — прийнятих останньою Верховною Радою УРСР, належить і Постанова від 26 грудня 1990 року «Про пропозиції щодо святкових і неробочих днів в Україні», у якій йдеться: (...) З метою задоволення потреб віруючих громадян Української УРСР визнати неробочими дні релігійних свят — Різдва Христового (7 січня), Великодня і Трійці (по одному дню). Ініціатором прийняття цієї постанови був народний депутат УРСР А. Бондарчук».

Цікаво, що того дня ще зранку, до початку пленарного засідання і голосування, попри отой неспокій, попередню невдачу з голосуванням, я інтуїтивно відчував у глибині душі: все повинно бути добре. В ніч, що передувала цьому дню, мені наснився віщий сон: по безмежному морю, стоячи на плоті босим, я швидко мчу вперед. Його тягне велика гарна риба, яку я тримаю за мотузку. Вода в морі чиста-чиста, мов сльоза, просвічується до великої глибини. Настрій у мене піднесений, радісний... Ну, чиста вода — це добре, і сон, відчувалось, до добра. Так і сталось. Провидіння, послане згори?

Ось так і відбулася ця історична подія. Проте в деяких періодичних виданнях зустрічав інші трактування. Невідомо, з якою метою, але факти були викривлені. «Известия» 28 грудня того ж, 1990-го, року відгукнулись матеріалом, в якому було таке: «Как было заявлено на сессии, просьба легализовать главные праздники исходила от Украинской православной и Украинской автокефальной церквей. Просьбу поддержали депутаты парламента, представившие обращения своих избирателей, под которыми стоят тысячи подписей».
Цілком розумію кореспондента цієї газети С. Цікору, який хотів, виходячи з усталеної практики партійно-радянської преси, під справді важливу справу підвести заяложений стандарт «волеизъявления народа». Але чи є потреба таким фальшивим декором прикрашати історичний факт? Усе було простіше, хоча й не буденно. Для мене 26 грудня, як і для мільйонів віруючих, стало святом душі. Його завжди згадую у дні великих свят, йдучи до храму.

Я ще раз перечитав стенограму засідання. Нема там ні такої заяви, ні прохання УПЦ, ні «тысячи подписей». У тоненькій синій папочці лежать три папери: підготовлений мною письмовий запит з підписами депутатів, перший мій проект постанови і звернення до Голови Верховної Ради 25 грудня 1990 року, підписане єпископом Рівненським і Острозьким як керуючим справами патріаршої канцелярії УАПЦ про потребу визнання вихідними днями Різдва і Водохреща. Ці папери і стали основою постанови. Так, за час роботи сесії були окремі листи, звернення на релігійну тематику. Всі вони осіли в надрах архіву парламенту. А масових звернень не було. На мою думку тому, що люди просто не вірили, що парламент зважиться на такий крок, коли ще КПРС мала силу.

Зрозуміло, без підтримки депутатів будь-чия ініціатива залишиться нею, не більше. То ж дяка всім, хто тоді підтримав довгоочікуваний крок. Так, є тут внесок і запеклого противника УПЦ КП (нині ПЦУ) митрополита Агафангела, українофоба. Одначе не він був організатором та ініціатором, хоч за духовним саном повинен бути. Та він мовчки сидів, доки його не підштовхнули і відмовчуватись уже було ніяк. Не можна не висловити здивування і сказати добре слово Л. Кравчуку. Адже напередодні я розмовляв з ним, з     І. Плющем. Обидва казали, що постановка питання передчасна. І раптом ось такий різкий поворот.

Та, хоч би як там було, то був добрий крок до взаєморозуміння між протилежними силами в парламенті. Поставити свій підпис я пропонував майже всім. Серед приблизно двохсот депутатів є й автографи комуністів, партапаратників. Щоправда, більшість їх після ознайомлення зі змістом депутатського запиту мовчки повертали мені папір, інші коментували: «Я каммуніст і взглядов нє мєняю», «Празднікі цєрковниє? Хватіт праздновать, работать нада», «Да пашол ти со своімі святамі!...» Були такі, хто проголосував проти, чимало не взяли участь у голосуванні. І все ж мудрість перемогла.

Для мене подія й у рідному селі додала радості. Бо тоді, на Різдво, я приїхав до сестри Марини, у її невелику, але привітну хату. І ось ввечері — стукіт у двері. Заходять несподівані гості, поважні, авторитетні люди, учасники церковного хору — сусід Іван Євтушик (мій учитель фізкультури у сьомому класі), Клим Ціщик, Самуїл Жолоб. Дякують за свято. А тоді як вдарять у три потужні голоси (в хорі найсильніші) різдвяних, здавалось шиби у вікнах не витримають. Оце справді «нова радість стала»! Дорога для мене нагорода і пам’ять.

Цікаво, що років через двадцять після цієї події у Києві вийшла солідна книга «Український парламентаризм». Є там моя стаття, є і Агафангела, митрополита Одеського та Ізмаїльського УПЦ Московського патріархату, надміру активного борця проти надання Томосу українській церкві. Не змигнувши оком, владика стверджує, що автором документа є він. Чого не буває. Його підпис, як бачимо, є лише в моєму депутатському запиті серед інших осіб, які його підтримали.

Насамкінець для читачів і творців нинішнього «Голосу України» відкрию ще одну деталь, яка, можливо, згодиться для історії видання. Річ у тім, що я тоді був у двох посадових іпостасях — як депутат, і як... кореспондент «Голосу України» у Волинській області. Адже тоді новообрані депутати не перебували ще на постійній роботі у Верховній Раді. Вони рахувались на тих посадах, які обіймали під час виборів. Я балотувався у 1990 році як кореспондент «Правды Украины» по Волинській і Рівненській областях. Активна журналістська діяльність і зумовила мою перемогу над сановитими опонентами. Виборці повірили у силу друкованого слова. Волинській партноменклатурі своїми публікаціями у республіканській і всесоюзній пресі я завдав багато прикростей. Достовірність фактів, викладених у них, виїжджали перевіряти високоповажні партійні цековські комісії з Москви, Києва.

Про перипетії моєї боротьби з партійною мафією і передвиборні баталії переповідати не буду — надто довго. Про них йдеться у моїй книжці «Хроніка волинського «камікадзе». Вони були жорсткі, не без бруду, трагедії. На знак протесту проти того, що колектив Горохівського радгоспу-технікуму і вдруге (результати перших зборів були скасовані окружною виборчою комісією) у присутності інспектора ЦК КПУ проголосували за мою кандидатуру. Викладач технікуму В. Наливко оголосив голодовку. Моя передвиборна програма, звичайно, не вписувалась у рамки горбачовської перебудови. До того ж там був пункт про моє зобов’язання добитись визнання днів найбільших християнських свят вихідними. Для комуніста, яким я тоді рахувався, це було неприпустимо.

Небавом, на першій сесії новообраної Верховної Ради першого скликання, в числі 28 депутатів я зробив заяву про вихід із КПРС. Для ЦК КПУ, тим більш керівництва газети, яка була органом ЦК, це була НП. Пресинг з вимогою добровільно написати заяву про звільнення був постійний, однак я відповідав: «Вирішує Верховна Рада». І коли заснували газету «Голос України», з 17 грудня 1990 року я став її кореспондентом, а 27 березня 1991-го перейшов на постійну роботу в комісію з питань гласності та ЗМІ як її член, згодом — голова підкомісії з питань ЗМІ. Отож «Голос України» може вважати себе... співавтором проекту постанови Верховної Ради.

Андрій Бондарчук, народний депутат України першого скликання, почесний громадянин Волині, Луцька, рідного села, журналіст, письменник.