Телефонує троюрідна сестра Оля: «Ти чув, радіо про нашого родича розказувало?!». Я недовірливо: якого ще, мовляв, родича? Каже, про поета Варфоломія Кириленка (на знімку), що родом із Хлоп’яників нинішнього Сосницького району. Тут я вже зовсім розсміявся: «Ну про такого вперше чую — от іще вигадала родича...». Проте Оля виклала свій аргумент: «Моя прабабуся Варка розказувала, що це її рідний брат. Він приїздив після війни (певно, за часів хрущовської відлиги), а в сільраду родичів викликали і попереджували, щоб не спілкувалися з «антирадянщиком».

Та сама баба згадувала, що був Варфоломій майстровитим — у селі мало не крила зробив, щоб літати. А після війни приїздив із дружиною, тож його сліди явно треба шукати ще десь в 60-х роках минулого століття.

Проте всі мої подальші пошуки не давали результатів — ніхто зі знайомих діаспорян нічого не чув про такого поета, жодних його збірок не зосталося.

Но Бог не без милості — козак не без щастя. Потрапила до мене чудова крає-знавча книжка Григорія Гусейнова «Незаймані сніги», і раптом надибую згадку про Варфоломія Кириленка в часи війни у Кривому Розі. Я набрав його домашній телефонний номер. І тут — фантастика: Григорій Джамалович не тільки «щось знає» (як я слабо надіявся) про мого далекого родича, але й дружить з його сином! Як це може бути?

Виявляється, сліди Варфоломія обриваються в довідниках тому, що після війни він змінив ім’я і прізвище, щоб убезпечити від неприємностей родичів в окупованій комуністами Україні. А жив він у Торонто, там і похований 1965 року під псевдо Павло Степ. Його син, Микола Гавриш, також живе у Канаді.

Григорій Гусейнов дав його «омелькову адресу», й електронна пошта зв’язала нас. Фантастика на цьому не припиняється: виявилося, що Микола Гавриш (ще одна зміна прізвища) довгі роки був читачем нашої газети «Сіверщина».

Звісно, я одразу написав виявленому родичу. Спочатку пан Микола доволі скептично поставився до моєї версії про наше родичання. Та й його легко зрозуміти: пише якийсь чоловік з далекої України, в родичі набивається, ще мо’ й долари буде просити... Я вже й сам засумнівався. Тим паче що все базується на переказаних мені розповідях прабаби Варки, яку я чи й знав — вона жила не в моєму селі.

«Під час останньої війни (а також і пізніше) наші люди через брак справжньої інформації були здатні на різні чутки, припущення чи взагалі витвори чиєїсь уяви, — писав мені делікатно Микола Гавриш із Торонто. — І це доводилося спостерігати на кожному кроці. А чого тільки не розповідали про тих, кого не було близько! До такого міту, чи леґенди, доведеться, мабуть зарахувати і розповідь Вашої баби».

Мене це, звісно, трохи зачепило, тим паче що, крім інформації, мені від нового родича не треба було нічого. І я переказав розповідь баби Варки про майстровитого її брата, що до велосипеда крила приладнав. І тут мого візаві наче пробило: «Щойно згадав, що у Варфоломія була ще й старша сестра. І таки Варка! Жила вона на хуторі за селом. Також, немов крізь сон, пригадую, що він справді мріяв змайструвати крила, щоб, з’їжджаючи з горба вниз на велосипеді, який він сам зробив із двох старих коліс від прядки, підноситися в повітря. Розповідь про велосипед я пам’ятаю досить чітко. Тому, можливо, що ми з Вами в якійсь мірі справді родичі!».

І вже його накриває хвиля спогадів із тих далеких часів, а в листах до мене звертається: «Дорогий родичу!».

Як Варфоломій став Павлом

Звісно, я одразу запитав про зміну прізвища: як Варфоломій Кириленко став Павлом Степом. Відповідь була прогнозована: «У ті далекі повоєнні часи совєтська аґентура нишпорила по всій Європі, а особливо — по переможеній Німеччині, вишукуючи совєтських громадян, щоб їх покарати. Тому тисячі таких громадян масово міняли свої дані: прізвища, національність і т. д. І в більшості випадків такі заходи допомагали, бо інакше наша діяспора не була б така велика».

А вже згаданий письменник Григорій Гусейнов вивів мого родича навіть у романі «Одіссея Шкіпера та Чугайстра». Ось як він сам про це розповідає: «Чоловік із Торонто, Микола Гавриш, мав, як і головний герой, 15 років на початку війни. Але це придбане прізвище. Так само, як і Варфоломій Кириленко, діяч криворізької «Просвіти» часів окупації, лежить зараз в Торонто в могилі під чужим ім’ям, бо все життя боявся переслідувань КДБ. Кириленко став прототипом батька Шкіпера, в моїй книжці хлопець, як справжній син українського поета, при наступі радянських військ тікає з України в Німеччину. Кириленко — колишній петлюрівець, який переховувався на Херсонщині. З рідної Чернігівщини він привіз пса Чугайстра».

Біографія у викладі сина

Микола Гавриш так подає біографію свого батька: «Варфоломій Кириленко походив з родини малоземельних козаків. Любов до літератури, що зародилася в ньому ще з молодих літ, познайомила його з «Кобзарем». Вплив Шевченка та юнакове найближче оточення скоро викликали в ньому сильне почуття національної свідомости, що залишилося з ним протягом цілого життя.

Несприятливі економічні обставини незабаром змусили його залишити рідне село у 14 років і працювати по різних копальнях Донбасу.

Писати Варфоломій Кириленко почав рано. Перші його вірші, що не збереглися, стосувалися головним чином місцевих подій.

Під час Першої світової війни він служив у діючій армії на різних фронтах — від Північно-Західнього до Румунського. Після подій 1917 року зайнявся українізацією тих вояків-українців, що служили в його частині, та брав участь в Українському Військовому З’їзді в Одесі, а пізніше — в Києві.

Згодом Варфоломій Кириленко повністю включається у визвольні змагання. Як вояк Залізної дивізії УНР бере участь у повстаннях проти Денікіна та большевиків. Також допомагає звільнити Київ від прихильників гетьмана Скоропадського. Одночасово веде роз’яснювальну та просвітянську роботу по селах Херсонщини.

Як студент Кам’янець-Подільського державного українського університету, згодом переіменованого на Інститут народньої освіти, він редагує літературний журнал «Буяння», бувши на той час уже членом провінційної філії літературної організації «Гарт».

Закінчивши історико-філологічний факультет, після короткого періоду вчителювання, Варфоломій Кириленко працює по різних видавництвах, головним чином у Харкові — тодішній столиці України. Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років стає літературним редактором журналу для молоді «Червоні квіти», газети «На зміну».

З осені 1941 року Варфоломій Кириленко відновлює літературну діяльність, перервану утисками совєтської влади, публікує поезії в місцевій пресі, продовжує культурно-освітню працю по селах Херсонщини та один час стає головою «Просвіти».

Опинившись у Німеччині в 1942 році, він працював вантажником на річкових баржах. Праця була надзвичайно втомлююча і не по його силах. Та й ставлення німців теж не було найкраще. Тільки щасливий випадок та добрі люди допомогли йому влаштуватися на працю в невеличкій українській редакції, що мала б видавати матеріял для українців, які були на роботах у Німеччині.

Він пережив бомбардування Німеччини. Багато хворів, довго лежав по різних шпиталях. Після закінчення війни очолив таборову друкарню в українському таборі для переміщених осіб, брав участь у публікації таборової газети та видав кілька книжок і журналів.

1945 року в таборі Гайденав видає збірник «Симон Петлюра», присвячений пам’яті Головного Отамана, а 1947-го — великодній журнал для дітей «Писанка» та три частини «Українських народніх казок». Свідомий свого обов’язку колишнього вояка армії УНР, вступає до комбатантської організації. Перебуваючи в Англії, Варфоломій Кириленко стає членом СУБ (Союз Українців Великої Британії), продовжує займатися поетичною творчістю і бере участь у громадському та церковному житті православних українців Туманного Альбіону.

У Канаді він продовжує письменницьку діяльність, співпрацюючи в українських періодичних виданнях — журналах «Нові дні», «Молода Україна» та газетах «Наша мета», «Вільне слово», Українські вісті», «Новий шлях», «Український Прометей». Також редаґує журнал «Молода Україна».

За останні роки свого життя він підготував до друку кілька збірок поезій, історичну поему «Три дороги» («Попереду Дорошенко»), леґенду «Кісмет», а також видав казку «Брати-вдовиченки».

У його творчості помічається нахил до алеґоричності й казковості з певним відтінком дидактики. Уболіваючи за долю рідного краю, він все ж не втрачає оптимізму й вірить у краще майбутнє для України. Недокінченою залишилася його автобіографічна повість».

Козацька натура

У 1914 році, коли розпочалася Перша світова війна, були мобілізовані всі 21-річні чоловіки. Хоча Варфоломій у той час працював на Донбасі, йти «до прийому», як тоді казали, йому довелося в рідних краях. Можливо, що реєстраційна комісія була в повітовому містечку.

Принаймні він, як уже свідомий на той час українець, вирішив продемонструвати урядовим чиновникам незалежне ставлення хлоп’яницьких козаків до офіційних порядків. З цією метою він підмовив молодь, що йшла з ним до приймальної комісії, одягнути підкреслено українське народне вбрання — вишиті сорочки, сірі баранячі шапки, широкі кольорові пояси.

Поява цілої громади новобранців у такому небаченому досі вигляді та ще й  із українськими піснями,  що супроводжувались гармошкою, здивувала приймальну комісію. У ті часи покликані до війська не мали права вибору — їх, не питаючи, просто призначали до певного роду зброї (найчастіше до піхоти).

Але в цьому разі голова прийомної комісії, один із найважливіших державних діячів Чернігівської губернії, граф Мусін-Пушкін був настільки вражений ватажком молодих хлоп’яничан, що, як виняток, запитав Варфоломія, в яких саме військах той хотів би служити?

Оскільки авіація в ті часи була чимось новим, особливо важливим чи навіть модним, він, не вагаючись, відповів: «В авіації!». Граф погодився, і Кириленка зарахували в «Первый Особый Осоветский Крепостной Авиационный Отряд».
Але служба його в авіації не тривала дуже довго. Після того, як над болотами Білорусі німецькі артилеристи збили його розвідувальний літак, Варфоломій був визнаний непридатним до подальших польотів і переведений до іншого роду військ.

Розпродував книжки, перекладав для Свідзінського

Я запитав мого торонтського родича, як його батько уникнув арешту у 30-х роках? Виявляється, той «загубився»: десь із середини 30-х років він перестав працювати в редакційній галузі. Його ім’я більше не з’являлося у зведеннях «личного стола», що існував при кожній установі та рапортував «кому слід» про кожного із працівників даної установи.

«Він жив з того, що розпродував цінніші книжки з його великої власної бібліотеки, — писав Микола Гавриш. — Крім того, допомагав доброму приятелю, поетові Володимиру Свідзінському, з перекладами. А Свідзінський ділився гонораром».

***

...Мені лишень залишається встановити меморіальну дошку на приміщенні Хлоп’яницької школи учаснику визвольних змагань 1917—1920 років, поету, перекладачеві, редакторові Варфоломію Кириленку (Павлу Степу), про що вже є домовленість із керівництвом села.

Довідково

Вікіпедія подає таку інформацію: «Варфоломій Гаврилович Кириленко (25 серпня 1893 року, c. Хлоп’яники, тепер Сосницького району Чернігівської області — після 1942-го) — український поет, перекладач. Закінчив Криворізьку вчительську семінарію. Був редактором криворізької газети «Вісті» (1920).

Навчався в 1921—1924 роках у Кам’янець-Подільському інституті народної освіти. У цей період у Кам’янці-Подільському був редактором літературного журналу «Буяння», працював літературним редактором у газеті «Червона правда». Разом з Іваном Дніпровським, Захаром Кицюком очолював кам’янецьку філію «Гарту». 1942 року його вивезено з Кривого Рога на примусові роботи до Німеччині. Подальша доля невідома».

* * *

— А що ви робили? — спитають нас внуки, —
В той час, як Вкраїна палала в огні?
В той час, як терпіла пекельнії муки,
В той час, як конала в шаленій борні?

— Чому, як один, всі до бою не стали?
Коли обов’язок від вас вимагав?
Чого ви ганебно ховались, мовчали,
Дивились, як ворог її розпинав?

Що ж скажем ми внукам на їх запитання,
Тоді, як настане рішучий той час?
І чим ми заплатим за всі ті страждання,
Що мусять терпіти вони через нас?

Варфоломій КИРИЛЕНКО.
Осінь 1919. Кривий Ріг.

Чернігів.

Фото надано автором.