Стас і Олег гралися в просторій пісочниці. Двоє братів: старший і молодший. Може, тому, що різниця в їхньому віці становила всього один рік, вони, як не дивно, постійно знаходили спільну мову й практично ніколи не сварилися. Ділилися іграшками, допомагали один одному, разом гралися.

От і сьогодні брати були в гарному настрої й будували містечко з піску й камінців. І робили це настільки майстерно, наскільки дозволяли їхня фантазія й восьмирічний та семирічний життєвий досвід.

— Подай, будь ласка, лопатку, Стасе, — попросив молодший Олег. — Побудую гараж.

— Добре, — охоче відповів старший, — а ти мені відро. Хочу додати ще один будинок у своєму районі.

Хлопці обмінялися знаряддями праці й продовжили своє заняття.

Так тривало доти, доки з північного двору не прийшли старші гості, Єгор і Віталік. Несподіваного в цьому нічого не було: адже тільки на майданчику, де гралися Стас і Олег, стояли гойдалка й гірка.

— Здоров, Стасе! — крикнув Єгор, який дружив зі старшим братом. Однак з молодшим не привітався, а лише кинув у його бік зневажливий погляд. Одразу було помітно, що він не любить Олега.

— Привіт-привіт... — відповів Стас, устаючи й обтрушуючи долоні об штани, після чого потис руку хлопцю просто як доросла людина.

Віталік також був радий Стасу й, привітавшись із ним, попрямував до молодшого.

— Як справи, Олеже? — усміхнувся він, підійшовши ближче. На відміну від Єгора, Віталік був більш вихований.

— Чудово! — відгукнувся той. — Ось будуємо місто зі Стасом, хочете з нами?

— Якось іншим разом, — чемно відмовився гість. Йому минулого тижня виповнилося одинадцять, і пісочниця його вже не цікавила. У руках хлопчина тримав мобільний телефон, на якому грався майже безперервно. Через це Єгор прозвав його Мобік і не втрачав нагоди подражнити товариша.

— Та що ти з ним розмовляєш, Мобіку? — втрутився він. — Знайшов з ким зв’язуватися! З малоліткою...

Олег насупився, по обличчю його пробігла холодна тінь. Хлопчак уже готовий був відповісти кривднику, та раптом побачив, що із західного двору до них іде його однокласниця Оленка. Вона з’явилася настільки вчасно, що Олег помчав назустріч.

— Бачиш? — прошипів у спину хлопцю Єгор, звертаючись до Стаса. — Непередбачуваний у тебе брат. Так і дивись, утне щось.

— Це наше діло, — відказав Стас. — Ми рідні, самі розберемося.

І знову взявся добудовувати свій невеликий район у межах пісочниці.

День тривав. І кожен з тих, хто зібрався під останнім осіннім сонцем, знайшов притулок на цьому невеликому клаптику землі, де навіть найнепримітніший камінчик міг перетворитися на таємничий предмет, вирита лопаткою смужка — на дорогу, а купа вологого піску — на неприступні стіни замку.

— Дивися, у твого брата краще виходить, — з легкою іронією прошепотіла на вухо Олегу Олена. Вона за щось давно недолюблювала Стаса.

— Бачиш? Він кубиками робить вікна в будиночку.

— Ну то й що? Йому так більше подобається, — без особливого інтересу відгукнувся Олег, поглиблюючи рів навколо своєї старовинної фортеці з піску.

— Олеже, кинь, будь ласка, лопатку, — крикнув йому Стас.

— Тримай! — відгукнувся той і кинув її братові, ненавмисне поціливши в його будиночок.

— Так я й знав! — негайно почав зловтішатися Єгор. Він сидів навпочіпки поруч зі Стасом і копав землянку.

— Вибач, я ненавмисне, — щиро перепросив Олег.

— Нічого страшного, — відповів Стас. Але по обличчю було видно, що необережність молодшого засмутила його. Невдалий кидок зруйнував верхівку найкрасивішого будинку, над яким Стас просидів ледь не півгодини.

Та й Олег залишився незадоволений: рів не закінчено, і тепер йому доведеться чекати своєї черги, щоб скористатися лопаткою.

— І як ти тепер його закінчиш? — змовницьки прошепотіла Оленка. — У тебе ж немає інструмента.

— Він зробив це спеціально, — запевняв Єгор Стаса. — Зруйнував найкрасивішу споруду.

— Подивися, як надувся твій брат. Навряд чи він дасть тепер тобі лопатку. Насправді він тебе ненавидить за твою провину, — продовжувала Оленка.

— Та ні, — посміхнувся Олег.

— То він ще й глузує з тебе?! — обурився Єгор. — А я попереджав! Зараз він набереться нахабства й попросить лопатку назад.

— А ти попроси в нього лопатку, — нашіптувала Олегу однокласниця. — І сам переконаєшся.

— І попрошу, — відповів Олег. — Стасе, дай лопатку.

— Не дам! — вибухнув Стас і, підбігши до фортеці Олега, зніс її сильним ударом ноги.

Між братами почалася бійка.

— Так його! — кричала Олена Олегу. — Ти молодший, але сильніший!

— Не давай цій дрібноті собою командувати! — підбивав Стаса Єгор.

— Топчи його будинок, Олеже! — не вгамовувала однокласниця молодшого.

— Руйнуй його гараж! — ледь не підстрибував на місці Єгор.

— Що ж ви витворяєте?! — пролунав жіночий голос. І всі учасники сварки впізнали матір хлопчаків, які билися в пісочниці.

Побачивши розсерджену жінку, гості розбіглися навсібіч, кожен у свій двір.

Залишилися тільки двоє братів. Обоє в саднах і з синцями.

Довгий час вони дивилися один на одного, не розуміючи, як почалася ця дивна бійка. Адже ще зовсім недавно мирно будували спільну казку в просторій пісочниці...

Удвох.

Про автора

Творчість українського прозаїка Володимира Козловського знають далеко за межами нашої країни. Його глибоко філософські оповідання публікуються не тільки українською, а й білоруською, російською, англійською й китайською мовами. «Голос України» постійно стежить за творчим зростанням молодого автора, в активі якого — три книжки, членство в Національній спілці письменників України, хоча йому лише 25 років. Сьогодні ми розміщуємо одну з останніх робіт Володимира, майже дитячу притчу, тему якої підказали останні події в центрі Києва.