Книжка «Вінницький театр у свічаді історії (1910—1944)» — гарний подарунок до 110-ї річниці храму театрального мистецтва. Нині він має назву обласного академічного музично-драматичного імені Миколи Садовського.

21 листопада 1910-го о 13-й годині у Вінниці освятили будівлю нового театру. Спорудили за проектом архітектора міста Григорія Артинова. Через 33 роки будівля згоріла.
Про її життя розповідається у книжці. Більшість документів представлено вперше. Але не тільки цим цікаве видання на 500 сторінок...

Дев’ять літ автори книжки, Лариса Семенко та Олександр Логінов, збирали інформацію. Розповідь базується на документах з архівів, фотографіях, давніх газетних публікаціях. Тут є копії документів з архівів Москви, Петербурга, Києва, Львова, Кам’янця-Подільського, нашого міста. Деякі — із зарубіжних архівів. Більшість документів ексклюзивні.

Розмова з Ларисою Семенко, завідувачкою відділу обласного краєзнавчого музею, розпочалася з приємної несподіванки. Коли запитав, де можна придбати новинку, пані Лариса подарувала один примірник. Та ще й з автографом! Каже, частину накладу відправили до бібліотек великих міст. Є видання і в нашій обласній книгозбірні. Отримав його колектив театру. Щоправда, наклад невеликий. Пізніше дізнався — книжка видана коштом авторів...

Прочитавши її, з Ларисою Семенко розмовляв генеральний директор театру імені Франка у Києві Михайло Захаревич. До речі, земляк вінничан. Сказав: «Минула ніч для мене була безсонною — не міг відірватися від читання. Стільки нового відкрив для себе!»

Міський зимовий театр — так він звався спочатку. Будівлю спорудили у короткі строки. Спершу це приміщення замовляла для себе міська Дума. Насправді вийшов театр. Чому так сталося — детально описано у книжці.

Тодішній архітектор Артинов швидко підготував проект. Креслення представлено у виданні. Глядацька зала мала тисячу місць.
Є копії листів до уряду в Петербург і відповіді з тодішньої столиці імперії з погодженням будівництва. Без скандалу теж не обійшлося. Тоді, як і тепер, не бракувало охочих привласнити частину грошей.

Авторам книжки вдалося знайти фото першої драматичної трупи театру. Поруч з акторами впізнаємо постать архітектора Артинова. Він скромно стоїть другим праворуч у другому ряду.
Висвітлювати відкриття храму театрального мистецтва до Вінниці з’їхалися журналісти з різних видань. «Наплив публіки у театр був просто неймовірний! — писав журнал «Театр и искусство», що виходив у Петербурзі. — Вже за декілька днів до відкриття і показу першої вистави всі квитки були продані. Гарно освітлена зала, нарядні туалети дам, фраки і смокінги чоловіків. Блискуче відкрили сезон!»

І далі: «Приміщення дуже високе, три яруси лож. Справляє враження своєю білизною, електричним освітленням, повітряним опаленням. Дуже добрі фойє та приміщення для буфету. Взагалі це театр для великого міста, яким у майбутньому стане Вінниця».

На відкриття запросили міську Думу у повному складі, вищих посадовців та відомих осіб нашого міста.

«Була поставлена казка Гауптмана «Затоплений дзвін», — написано у згаданій журнальній статті. — Слід зазначити, що і режисер, і артисти добросовісно попрацювали над п’єсою, таку постановку не часто побачиш на провінційній сцені».

Автори книжки зазначають: велика заслуга в тому, що театр у Вінниці відбувся, належала тодішньому голові міської Думи Миколі Оводову та керівникам першої адміністрації театру.

Трупа першого сезону була невелика — тільки 25 акторів. Скромна й кількість адміністрації. Дирекцію очолювала Тетяна Лентовська, уповноваженим дирекції був Сергій Бородін, головним режисером Лазарєв, режисером Азовський, а суфлером Немиров.

Вистави йшли п’ять разів на тиждень. Публіка знала, що неділя — день, коли грають комедію, а вівторок призначений для прем’єр.

Раніше охоча до видовищ публіка мусила їхати до Києва чи Одеси, і ось свій театр з’явився у Вінниці. Не на кожну виставу вдавалося придбати квитки.

До вінницького театру просилися актори з інших міст. «У нас хотів працювати майбутній імпресаріо видатного Шаляпіна, — каже Лариса Семенко. — Йому відмовили. Думаю, що потім неабияк шкодували».

Ціла плеяда артистів, імена яких відомі у світі театрального мистецтва, піднімалася свого часу на сцену нашого театру.

Не кожен шанувальник мистецтва може сказати, що знає про виступ у Вінниці Айседори Дункан чи Віри Холодної. Вінничани аплодували таким театральним зіркам, як Марія Заньковецька, Микола Садовський, Амвросій Бучма, Гнат Юра, Панас Саксаганський, Зоя Гайдай, Леонід Собінов...

Знаменита російська кінодіва, полтавчанка за походженням, Віра Холодна приїхала до Вінниці з одним концертом. Він мав великий успіх. Охочих потрапити на її виступ залишалося ще чимало. «Публіка умовила Віру Холодну виступити ще раз, і вона залишилася у Вінниці до наступного дня», — писала одна з місцевих газет.

Приїзд Маяковського запам’ятався тим, що поет «осоромив» наше місто в одному зі своїх віршів. Про те, чим запам’яталася Вінниця, згадував організатор гастрольних поїздок Маяковського Павло Лавут: «Незатишний і тісний вокзал, — йдеться у спогадах. — Хтось енергійно плює на підлогу. Маяковський намагається присоромити. Але той не звертає уваги. Після цього на афіші з’явився напис: «Як плюються у Вінниці». А далі такі рядки: «Товарищи люди, будьте культурны! На пол не плюйте, а плюйте в урны».

У розділі «Додатки» автори подають репертуар театру досліджуваних років. Наводять прізвища відомих акторів, усіх керівників театрального колективу того часу. У списку — 23 особи. Остання з них — Юрій Авраменко. Він керував колективом з серпня 1941-го по березень 1944-го.

— У листопаді 1943-го репетиції були згорнуті, — читаємо у книжці. — На початку наступного року, при наближенні Червоної армії, більшість вінницьких акторів у двох автобусах вивезли на Захід, приміщення театру спалили. Можливо, пожежу спричинив обстріл артилерії чи бомбардування... Автори посилаються на документи, в одному з яких згадано про підпал, в іншому — про обстріл.

Навесні 1944-го відновилися репетиції уже під радянським наглядом. Проводили їх у приміщенні колишньої синагоги. Першою виставою стала «Наталка Полтавка», що відбулася у квітні 1944-го.

Далі відбудували приміщення за новим проектом — від старого фасаду мало що залишилося.

Зруйновану будівлю театру відновлювали німецькі військовополонені. Про це автору розповідав, зокрема, син нашого відомого режисера Федора Верещагіна — Федір Федорович.

А якось згодом до міста приїхала група туристів із Німеччини. Один із них дуже хотів потрапити у театр. Звичайно, туди повели всю делегацію. Коли гості піднялися на другий поверх, один із них раптом став на коліна, схилив голову і торкнувся губами паркету. Як з’ясувалося, він був одним із тих полонених, які у 1944-му працювали на будівництві приміщення театру.

Вінниця.

На знімку: Лариса Семенко дев’ять років збирала матеріал для книжки — видання унікальне ексклюзивними документами.

Фото автора.