Вигляд чоловік має явно молодший від своїх років. А ще — він завжди бадьорий, стрункий і енергійний та налаштований по-діловому. Він постійно у роботі, у клопотах...

Директор Міжгірського професійного ліцею, заслужений працівник освіти України Василь Маринець на цей старий Новий рік відсвяткував 71-річчя. І ні роки, ні клопоти, здається, не позначаються на Василеві Юрійовичі. Може, й тому, що ціле життя — у колі юних. Сорок літ — у ліцеї. З них 35 — очолює цей освітній заклад, який величають робітничою академією.

З допитливими охоче ділиться секретом своєї нев’янучої подоби — насамперед, каже, сприяє... вода. До того ж — крижана. Вже піввіку займається «моржуванням».

— Як «заразилися» захопленням, що лише позитивно впливає на самопочуття?

— Розпочав гартуватися за дворічної служби в армії, яку проходив після навчання в Ужгородському університеті. Потрапив у підрозділ спецпризначення, а від новачків-офіцерів вимагалася стовідсоткова фізична підготовка, зокрема гарт у спартанських умовах — приймати холодний душ. До традиційних зимових пляжів звик одразу. Без страху призвичаївся ще й тому, що мій дід Федір Білак, який прожив на білому світі 91 рік, займався «моржуванням» за заробітків у далекій Америці. Батько гонорово розповідав, коли він повернувся з-за океану, то ледь не все село взимку збіглося до потічка в селі Річка, щоб поглянути на диво, як він, тричі перехрестившись, на Водохреще відважно пірнув у студену ополонку. Довго селяни-горяни гомоніли про цю сенсаційну подію, а вже після його повторних морозних процедур втихомирилися.

— Батьки як зреагували на загартування сина, коли повернувся з армії?

— Чесно скажу: спочатку сварили і категорично забороняли. Але згодом, як переконалися, що до мене не чіпляються жодні простуди, лише рукою махнули. До речі, улюблене заняття проводжу у водоймах, що розташовані у різних місцях — Соймах, Репинному, Міжгір’ї... Щоправда, найбільше до вподоби блаженно прийняти холодні ванни в рідному підполонинному селі у гучалі — це так здавна нарекли шумовиту водну колобаню-котелебаню, що розташована поруч батьківської оселі. Екзотичне гучало в потічку, який бере початок аж із Боржавського хребта, наче рукотворна, а насправді природна ванна діаметром півтора метра і завглибшки з два у кам’яній полі сама по собі утворилася. Між іншим вона ніколи не замерзає. І це мене ще більше приваблює.

— Чули, що верховинський «морж» одного разу й іноземців подивував...

— Було й таке, коли я у Німеччині проходив стажування. Йорданську купіль приймав у ріці Рейн. Тамтешні очевидці навіть стягнули рукавиці і зааплодували, щиро запрошували на пиво.

— За радянських часів «снігових» людей на Міжгірщині можна було перерахувати хіба що на пальцях однієї руки, а тепер їх ого-го...

— Так, «моржування» та загартування організму набуває популярності. Практично без страху і лицарського докору масово йдуть люди до річок приймати холодні ванни майже у кожному селі Верховини. Лише у нашому профліцеї багато прихильників серед учнівської молоді та колег по роботі, серед яких передусім відзначу Володимира Глебу, Василя Шегду, Федора Шебака, Михайла Блецкана.

— Чи були кумедні випадки під час «моржування»?

— Якось у селі Сойми раптово проломився лід — і я провалився під кригу. В цей час неподалік у церкві відбувалася Божа служба. Бабці, ставши свідками того, залементували і закликали бігти на порятунок. Хоча цього я не потребував, бо швидко викарабкався з крижаного полону. Хтось з недоброзичливців з цього приводу накатав до єпархії скаргу на бідолашного священика, буцімто з його вини зірвалася літургія...

Один з авторів пригадує і свій жарт. «Моржували» у компанії з В. Маринцем. Надворі — мінус 27, а головний «єті» краю поліз у студену ополонку, що всіх, хто спостерігав, ще сильніше обпекло морозом — аж спина похолола. Питає Василь Юрійович, чи зафіксував момент цифровим фотоапаратом? Відповідаю, що ні. Він знову пірнув. Жартуючи пояснюю, що, мабуть, фотоапарат замерз!.. Коли аж за п’ятим разом стрибнув, уже змилостивився: «Є знімок! Навіть два!» Відтак за гарячим чаєм, каючись, зізнався, що за такої морозної пори я б не наважився й пальцем ткнути в ополонку.
Але, як кажуть на Верховині: «Що тото дужому легіневі?!»

Міжгір’я
Закарпатської області.

Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.