З вісімдесяти років свого життя доктор мистецтвознавства, філософії, богослов’я, провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Рильського Національної академії наук України п’ятдесят літ, саме стільки Дмитро Степовик (на знімку) працює в НАНУ, присвятив дослідженню українського, більшою частиною, релігійного мистецтва. Головний життєвий принцип науковця — «працювати для України». Наполегливість, наукова сумлінність, помножені на рідкісну працездатність, не лише ще в 50-х роках минулого століття відкрили перед сільським хлопчиною з Волині двері одного з найпрестижніших у всьому Радянському Союзі Київського університету імені Тараса Шевченка, під час вступу до якого тоді був конкурс сім чоловік на одне місце, а й написати сотні наукових статей та більш як 50 книг.

У багатьох провідних бібліотеках Європи є його видання: «Українсько-болгарські мистецькі зв’язки» (1975), «Українське мистецтво. Від найдавніших часів до початку XX століття» (1976), «Тарас Шевченко. Малярство, графіка» (1986), «Історія української ікони X — XX століть» (1996, перевидано у 2004 і 2008 рр.), «Київська Біблія XVII століття. Дослідження нездійсненого проекту Петра Могили» (2001), «Сучасна українська ікона. З іконотворчості Христини Дохват» (2005), «Наслідуючи Христа: віруючий у Бога Тарас Шевченко» (2013) та багато інших. Деякі з книг Дмитра Степовика, як «Мистецька збірка Стецькових» чи «Храм і духовність» побачили світ у Римі, Флориді, Торонто, де він стажувався в музеях і архівах.

Наукові пошуки приводили дослідника на різні континенти і в різні країни — в США, Канаду, Ізраїль, Грузію, Італію, на Кубу, де він познайомився, спілкувався та співпрацював з багатьма відомими діячами — Папою Римським Іваном Павлом II, французькою професоркою україніки Марі Шеррер, канадським істориком мистецтва Іваном Кейваном.

Дмитра Степовика — професора, академіка, багаторічного незмінного ведучого щотижневої передачі «Євангельська духовність і сьогодення», коментатора, чий голос радіослухачі чули багато років під час святкових богослужінь у Володимирському соборі на Різдво, Великдень, Трійцю, Покрову, часто називають людиною-енциклопедією. Він не лише захистив три докторські дисертації (дві за кордоном — у Мюнхені), а й досягнув висот у науці. Як зазначає професор Микола Тимошик, дослідник біографії Дмитра Степовика й автор книги про нього, в Європі та Північній Америці мало залишилося країн, в університетах і академіях яких науковець з України не читав би лекцій, не виступав би з доповідями чи промовами.

У науку вченого привів випадок. Після закінчення факультету журналістики, його, як одного з кращих випускників, запросили на роботу у газету «Молодь України», де він спочатку працював літредактором, потім заввідділом пропаганди культури і мистецтва, став членом редколегії. Якось після однієї з прес-конференцій Дмитро Степовик підготував статтю про вирощення рослин у космосі. Матеріал редактору сподобався, тож пішов прямо в номер. Того дня автор допису чергував по редакції і стежив за друком газети у друкарні. Коли половина накладу вже була готова (а в ті часи «Молодь України» мала величезні тиражі), цензор зупинив конвеєр, бо вирішив, що для матеріалу, хоч написаного за підсумками прес-конференції, потрібна ще віза від Головліту, який охороняв державну таємницю у ЗМІ. Матеріал зняли зі шпальти, надрукований наклад знищили, відправку газети передплатникам зірвали, а журналісту довелося замість нових статей писати пояснювальні. Тож після семи років роботи в газеті, у 1967-му, Дмитро Степовик вступає до аспірантури при Інституті мистецтвознавства, фольклору і етнографії імені М. Рильського, де успішно захищає кандидатську дисертацію на тему «Творчість гравера XVIII століття Олександра Антонія Тарасевича». А вже наступного року, 1971-го, тиражем 6 500 примірників виходить друком перша книга молодого ученого — «Скринька див: Нариси».

А ось три свої докторські дисертації науковець захищав чотири рази. Після того як науковий керівник Степовика професор Юрій Турченко, який працював в ЮНЕСКО, не повернувся в СРСР, на олівець КДБ потрапив і його талановитий учень.

— КДБ наперед запланувало в доктори мене не пускати, — каже науковець. — Уже за незалежності дізнався, що в цій установі мене характеризували так: «Это не наш человек — национально напряжен». Ще один гріх — «примыкал к шестидесятникам», бо в університеті товаришував з В’ячеславом Чорноволом. Пригадали йому й відвідування ще студентом Києво-Печерської лаври, де він для матері купив іконку, за що трохи не вигнали з університету.

Уже старший науковий співробітник Інституту мав шукати рецензентів і опонентів для захисту докторської подалі від Києва — у Москві, де теж довго ставили палиці в колеса — то роботу не розглядали, то висували необґрунтовані претензії до стилю і лексики. А після захисту замовили негативну рецензію, яка й звела нанівець зроблене.

Та все-таки наукова скрупульозність ученого здолала всі перепони — у червні 1984 р. він стає доктором мистецтвознавства, який вже має у своєму доробку фундаментальну монографію «Українська графіка ХVІ—ХVІІІ століть:

Еволюція образної системи», книги з історії болгарського мистецтва. Ім’я Дмитра Степовика стає відомим за межами України, його запрошують на міжнародні конференції у Рим, Мюнхен. Мине небагато часу і його зарахують до професорсько-викладацького складу Українського вільного університету у Мюнхені, де він згодом захистить докторську дисертацію з філософії.

З Дмитром Степовиком тісно пов’язане і відродження Київської православної богословської академії, де він майже двадцять років читав студентам лекції з історії та філософії християнського мистецтва, візантології.

Щороку науковець видає нову книгу. Одна з останніх — «Володимирський собор: історія, архітектура, малярство» розбиває московські міфи про «русскость» київських князів, Москву — як третій Рим та інші.

— Хоч як дивно, але поштовхом до побудови одного з найкрасивіших в Україні храмів, що зберігся у своєму первозданному вигляді від освячення у серпні 1896 р., була московитська імперсько-параноїдальна ідея, що Москва — це третій Рим. Цю тезу подав ще у XV столітті напівбожевільний монах Філотей, — каже автор книги. — Тоді в крихітному Московському князівстві, яке було улусом Золотої Орди, ця вигадка сприймалася як жарт.

У XIX столітті слова Філотея підхопив цар Микола І, який доручив міністру освіти Уварову розвинути її в ідею «православіє, самодержавіє, народность» з претензією домогтися панування над усіма країнами православного віросповідання. Цар Микола Палкін вирішив запанувати над православним світом, завоювавши Туреччину, тоді вона називалася Османська імперія, і перенести столицю із Петербурга у колишній Константинополь — з 1453 року Стамбул. Зачіпка для війни за Москву — третій Рим знайшлася, правда, далеко від Росії, у Палестині, коли виникла сварка між православним і католицьким духовенством за право володіти храмами на Святій Землі, зокрема і храмом Різдва Христового у Вифлеємі. Турецький уряд, який володів тоді Палестиною, з подачі західних країн, зокрема французького імператора Наполеона III, передав ключі від храму у Вифлеємі католицькому священику. Росія у відповідь розриває дипломатичні відносини з Туреччиною, нападає на її європейські володіння. Так почалася Кримська війна 1853—1856 років, яку Росія програла. Поразка у тій війні коштувала життя цареві, якого, за однією з версій, задушили.

Готуючись відібрати у Туреччини європейські володіння на Балканах і Стамбул-Константинополь, як майбутню столицю Російської імперії, офіційний Петербург розпочинає масштабну кампанію із прославляння Візантії, всі набутки якої начебто перебрала Росія, після того як Візантія перестала існувати у XV ст., наголошує Дмитро Степовик.

— У рамках пропаганди візантійщини, про що Тарас Шевченко писав так: «хвалить царя свого п’яного і візантійство прославлять», усі київські очільники України-Руси раптом стають «руськімі князьямі», — каже науковець. —

Особлива увага приділяється князю Володимиру, який одружився на візантійській царівні Анні і прийняв хрещення від візантійців. Під гаслом «Дайош Візантію! Дайош Константинополь!» розпочинається робота над пам’ятником Володимиру, який було відкрито у Києві у 1853 році, а потім і над будівництвом Володимирського собору, що мав підкреслити пряме спадкоємство між Візантією та Росією й утвердити на українських землях «руській стиль» в архітектурі і малярстві.

Дмитро Степовик каже, що класицизм, символізм, сецесіон, прерафаелізм, казкова орнаментація малярства, в якій чується відгомін ранньохристиянського мистецтва, талан українських художників Пимоненка, Мурашка, Костенка, Замирайла, Яремича, Ковальського з Київської рисувальної школи створили неповторний шедевр без прив’язки до «русского стиля», якого, на його думку, насправді, не існує.

На вибір тем досліджень науковцем вплинуло багато видатних українців, з якими перетиналися життєві дороги Дмитра Степовика, — літератори Володимир Сосюра, Павло Тичина, Максим Рильський, Петро Панч, Іван Драч, академіки Василь Касіян й Іван Дзюба.

— З Павлом Григоровичем Тичиною я був знайомий ще з студентських часів, — каже мистецтвознавець. — Ходив разом з іншими хлопцями і дівчатами на літературні вечори до нього додому, де тепер меморіальний музей його імені на вулиці Терещенківській, тоді Репина. А вже працюючи в «Молоді України», бігав до нього по «святочні вірші» до різних радянських свят. Бувало, сьогодні замовиш вірш, скажімо, до «октябрской революції», а він каже: «Завтра приходьте по вірша до десятої, бо потім іду до Верховної Ради». Вірші давав написані рукою, а не надруковані на машинці — почерк мав знаменитий, як у каліграфіста. За змістом вірш був як вірш, у стилі пізнього Тичини. Редактор завжди просив мене перевіряти твір на предмет акровірша, щоб поет, бува, чогось не закодував у перших літерах строф, на що він був майстер ще з 20-х років.

Дмитро Степовик розповідає, що Тичина мав розвинену інтуїцію, передбачення, і вже на схилі літ ділився з ним, як з давнім знайомим, якому довіряв, сокровенним. На природі, серед дерев і без свідків, говорив про голодомори 1921-го, 1923-го, 1933-го і 1947-го рр., сталінські репресії. Ці катаклізми порівнював із зруйнуванням Титом Єрусалима, інквізицією, Варфоломіївською ніччю. Казав, що правда про злочини партії і влади проти власного народу вийде з надр самої партії, натякав, що СРСР розвалиться з ініціативи самих же комуністів. Про свої зустрічі з поетом Д. Степовик написав у 1991 р. у мюнхенському емігрантському журналі «Сучасність».

А ось про великого українця Леоніда Молодожанина, відомого у світі як Лео Мол, з яким товаришував багато років, підготував цілу монографію. Скульптор від Бога, академік Королівської канадської академії мистецтв, член і віце-президент Об’єднання скульпторів Канади, член Об’єднання скульпторів Америки, почесний доктор Вінніпезького, Манітобського та Альбертського університетів народився у 1915 р. у Полонному на Хмельниччині, а в післявоєнні роки опинився у Вінніпезі. Світове мистецтво Лео Мол збагатив пам’ятниками прем’єр-міністру Канади Дж. Діфенбейкеру в Оттаві, британській королеві Єлизаветі II і Лесі Українці в Торонто, 34-му президенту США Ейзенхауеру в Вашингтоні, погруддями понтифіків Павла VI, Івана XXIII і Івана-Павла II у Ватикані. Прославився митець і своїми мозаїками, вітражами для храмів та скульптурними портретами, яких створив майже сто. А ще унікальним парком скульптур у Вінніпезі, який відкрився у 1992-му. У ньому 300 творів скульптора, більшість з яких присвячена Україні — Мойсей з поеми Івана Франка, бандурист, гайдамаки, гуцул з трембітою. Дмитро Степовик наголошує, що найбільшу славу Лео Молу принесли пам’ятники Тарасу Шевченку у Вашингтоні, Буенос-Айресі, Оттаві, Прудентополісі, що в Бразилії, в Івано-Франківську. Митець, що бачив Кобзаря молодим, завзятим, натхненим, широкому загалу в Україні до її незалежності був фактично невідомий. Чи не найбільше поверненню його імені додому своїми статтями і книгою сприяв науковець, про якого професор Микола Тимошик скаже: «В особі Дмитра Степовика сьогоднішнє суспільство може мати приклад, а то й навіть взірець, як треба працювати для держави».

Фото Георгія Лук’янчука.