Тепер ось — саме така нагода. Мама виймає шанобливо згорток. Нехай у цьому головному уборі основа темна, та переважають барвисті квіти.

«Це моя улюблена хустка, — розповідає мама Софійки Зоряна. — Бо крім чудових барв і неймовірних квітів, вона зіткана ще й з історії. Це — подарунок мені від бабусі Насті. Анастасії Дорундяк (на знімку внизу) із села Кийданці Коломийського району вже 97-й пішов, скільки тому головному убору — невідомо, та зустрілись вони приблизно в часи війни, в сорокові... Тоді ця хустина стала символом-подякою».

Зоряна каже, що цією хусткою подякувала сусідській жінці-українці єврейська сім’я. За спасіння найдорожчого — дітей.

«Бабуся розповідала, що до Другої світової війни в Кийданцях проживали євреї, які гендлювали-торгували хустками, і ця жінка прислуговувала в них, — каже Зоряна. — А коли до села прийшли німці, вона заховала у своїй хатині їхніх дітей, чим урятувала малечу від загибелі».

Бабуся Анастасія ж отримала цю хустку у спадок від тої жінки — також як подарунок. Тоді ще молода дівчина вона пряла їй та доглядала корову. Так ця хустина стала символом-подякою вдруге.

«Хустка завжди дбайливо зберігалась у бабусиній скрині, перекладена пакетиками з гірким нафталіновим духом. Влітку вміст куферка вона старанно пересушувала в холодку, і тоді ми могли міряти всі ті речі-скарби. Тепер хустку залюбки надягає моя донечка Софійка. Хочу, щоб і для неї вона на майбутнє стала символом-подарунком», — розмірковує Зоряна.

Зоряна народилася й виросла вже в селі Тишківцях Городенківського району. Там і досі живе її мама Марія Нагірняк, учителька музики місцевої школи. А дочка після навчання у Львівському національному університеті та заміжжя так і зосталася у місті Лева. Втім, на Прикарпаття навідується зі своєю сім’єю частенько. Неодмінно — й до бабусі Насті.

Анастасія Дорундяк — творча людина, хоч і працювала в колгоспі. Ще від молодості плела вінки, виготовляла квіти із гофрованого паперу та клейонки. Тоді ще не було таких готових пластикових композицій, то її вироби прикрашали весільні ворота, короваї та навіть наречених.

«Бабця й до живих квітів має трепетне ставлення. Донедавна поралася біля них на городі, але букетів до хати не зривала. Нині вже сили не ті, але кімната закладена виготовленим власноруч барвистим розмаїттям. Хоч має лише два класи школи, досі декламує вірші, навіть славнозвісний «Плач Ярославни», поему про Довбуша. А ще добре знає історію, може годинами переповідати про козацтво, УПА. Молодим би такої пам’яті!.. Тож черпаємо ті скарби, щоб якнайбільше перейняти», — підсумовує Зоряна.

 Софійка Мицкан.

Фото надано Зоряною Мицкан.