У далеких  Мордовії та Омську    

…8 січня 1931-го, коли колядувало-веселилося гірське село Репинне, Василь появився на світ білий. Зима, сніги, церковні дзвони — атмосфера була дивовижно святкова у цілій родині, адже народився в Івана та Марії

Бряників другий син!..

Старшим був брат Федір, а наймолодшою згодом стала сестра Анна. Батьки безмежно тішилися «різдвяному» синку, й гадки не маючи, що замість блаженної долі його підстереже злий фатум. Лихо прийшло негадано ще за юнацьких років, коли йому минало лише сімнадцять. І все-таки за нещастям приходить довгождане щастя — мрія молодості, за яку заплатив сповна, позбувшись волі, здійснилася за поважних літ…

Василь вчився у дев’ятому класі у Воловому (теперішнє Міжгір’я). Мріяв після десятирічки здобути спеціальність. Цими думками жили й батьки, передусім няньо — порядний і ґаздовитий чоловік, якому за приходу «червозоряних визволителів» після завершення Другої світової війни одразу не сподобалися їхні порядки. Вважав за великий гріх, коли в земляків масово почали відбирати землю, домашню худобу, нажите мозолями інше майно, силоміць, грубо й нахабно заганяючи селян у колгоспи. Суперечки-непокори виявлялися марними, за них можна було загриміти за ґрати.

Одного разу Василь відважився на відверту бесіду в колі ровесників. І репинцем-школярем зацікавилися патріоти з організації українських націоналістів, що діяла й у Воловому. Він став членом «Граніту Верховини» — таку назву мав місцевий осередок спілки українських повстанців Закарпаття. Несподіванкою для Яворенка — таке псевдо дали йому підпільники — виявився під подушкою в гуртожитку гумовий шрифт для друку листівок. Саме такі знаки-літери для ручного відтиску агітаційних матеріалів напередодні доручили йому дістати. «Сюрприз», не розуміючи, чим це пахне, Василь вирішив першим ділом сховати під сходинками інтернату. Як з’ясувалося, шрифт підсунули агенти-«сексоти» — ті, котрі співробітничав з НКВС у пошуку «ворогів народу».

Чекісти забрали юнака просто зі школи. Почалися на хамському лексиконі допити з кривавим рукоприкладством. Про таємний шрифт і конспіративне посвідчення змушений був розсекретитися, бо все стало зрозумілим: хтось із так званих «своїх» підло здав. Зате не повідомив жодного прізвища соратників. Обшукали батьківську оселю. Безрезультатно. Не знайшли антирадянщини. Але ж — Василя під конвоєм доставили до Ужгорода. А звідти заслали 17-річного арештанта за сумнозвісними статтями 54-1 та 54-11 Кримінального кодексу УРСР у виправно-трудовий табір аж у Мордовію.

Транспортували поїздом-товарняком цілий тиждень з диким раціоном їжі — видавали мізерний пайок черствого хліба і оселедці, після них неймовірно хотілося пити, але у воді охоронці навмисно обмежували.

Три роки пробув хлопець у ГУЛАГу. Тайга, табір, оточений колючим дротом та вишками з озброєними солдатами. Жив у бараку, що нагадував конюшню. Приміщення довжелезне з толевим дахом. Хто спав на другому ярусі нар, головою опирався у страшенно холодну взимку стелю. На ніч намертво зачиняли двері. Суворо забороняли навіть молитися — серед невільників були і священики, яким теж судилося гіркою судьбою потрапити в сталінські жорна, і вони прагнули бодай псалмами полегшити страждання. Годували баландою і знову оселедцями. Навіть за важких хвороб до каторжників рідко підпускали медиків. Трупи штабелювали біля котельні, а потім вивозили в невідомому напрямку. І все-таки верховинцю трохи пощастило — згодом перевели через слабке здоров’я до цеху пошиття військового обмундирування. А в 1954-му Василя Бряника переміщають у Омськ на будівництво нафтопереробного заводу. Тут теж були пекельні умови. Вручну лопатою копав мерзлу землю для котловану. Поруч гинули люди, як мухи. Траплялися відчайдушні заворушення, але смуту придушували розстрілами, навіть усмиряли гусеницями танків. То було справжнє пекло безвиході…

Амністоване літо 56-го

Василь терпів тортури попри те, що душогуб Сталін помер і невдовзі настала хрущовська відлига й почалося поступове звільнення невинно ув’язнених. Але тільки 7 липня 1956 року скоротили тюремний строк на три з половиною роки з присуджених десяти. Тоді його й випускають на волю.

Те пам’ятне амністією літо він називає своїм повторним народженням. Добрався з Росії поїздом до Хуста, звідти наче не йшов пішки, а летів на крилах до рідної домівки!.. У селі Іза посміхнулося перше щастя — підібрав попутний лісовоз. Мати не впізнала 24-річного сина на порозі — такий був вимучений табірним страхіттям.

Проте КДБ продовжувало тримати репресованого в полі зору і на батьківщині — через це довго не міг знайти роботу. Через два роки лише Божим провидінням поступає у Київський електротехнікум, втаємничивши судимість.
8 березня 1964 року на рушничку щастя із землячкою Оленою Оленич поєднують свої долі. З нею виростили двох синів — Василя та Михайла, котрі з невістками подарували їм найбільшу радість — онуків.

Нарешті довірили інакодумцю й роботу. Все трудове життя пройшло на деревообробному заводі Міжгірського лісокомбінату, де керував у ранзі майстра електродільницею. Шанував як роботу, так і колег. Про нього практично всі були файної думки, хто працював пліч-о-пліч. Молодший за віком Іван Блинда три десятки років разом з Бряником опікувалися енергогосподарством підприємства. Той не міг нахвалитися дружбою з Василем Івановичем:

«Це був не лише сумлінний професіонал свого діла, а людина, в душі якої — одна доброзичливість, котра звикла жити за законами справедливості». Ці слова підтверджують і чимало інших колег, з котрими радо зустрічається. Його шанують і ті, кому не довелося спільно працювати у «зеленому цеху». Всіх не перерахуєш, хто міцно йому тисне руку за бажаної зустрічі, годен годинами спілкуватися. Це дуже вдячно, коли людину визнають за її життя.

Господь прихильний до мучеників

Василь Іванович уже у поважному віці. Але щоднини — у вирі клопотів. Очолює районну організацію політв’язнів і репресованих, є провідником місцевого осередку ОУН. Постійно буває серед шкільної молоді, закликаючи її вести пошукову роботу, щоб зникали білі плями з історії нашого українського народу.

Став ініціатором встановлення пам’ятника січовим стрільцям поблизу місця їх страти в селі Сойми. Верховинець прагне втілити й інші ідеї в реальність, спонукаючи до конкретних дій владу та громадськість. Два з половиною роки тому за його авторства побачила світ книга «Відгомін знедоленої душі», яку випустило ужгородське видавництво «Ґражда». В її п’ятьох розділах він розповідає не так про свою сумну долю, як про важке життя побратимів-мучеників. І за своїх нівроку 89 він неспокійний духом борця-гуманіста, ветерана-патріота, який Україну мріє бачити щасливою у світовій спільноті. Адже добре знає на прикладі власного життя справжню ціну свободи своєї країни.

…Багато хто про довголіття Василя Бряника каже: «Живе так довго і такий бадьорий, бо народився на Різдво». Знаємо й інших людей, котрі зазнали від Сталіна страждань, але волею Всевишнього їм посланий довгий вік.

Приміром, його соратників-вільнолюбців рахівчанина Івана Мирона, ужгородця Івана Коршинського… А як не згадати і покійного синевирця Федора Бобонича, котрого так виснажили гулагівські табори, що важив ледь тридцять кілограмів і вже майже числився у списку мертвих, але, дякуючи Богу, пристойно прожив аж сто два з половиною роки.

Хто б що не казав, а Господь всеблагий прихильний до мучеників.

Василь НИТКА, Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ.

Міжгір’я
Закарпатської області.

Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.