Туман — це стан води, крові,
сльози за різкої різниці температур.
З передмови Ігоря Павлюка
Це дуже влучне пояснення назви поетичної збірки Олександра Сопронюка, що збагатила українську літературно-поетичну скарбницю 2020 року. І правда:
Туман тут — не мутна субстанція, що розмиває обриси предметів і речей, а результат різких «температурних» коливань — і в суспільстві, і в житті поета. Від крайнього обурення, неприйняття потворного і ницого в нашому сьогоденні — до віднайдення в ньому острівців ніжности і високої любови; від гордовитої войовничости і спротиву обставинам — до тихої упокорености перед Її Величністю Жінкою — Подругою і Музою.
У книзі — низка присвят і зізнань Їй: єдиній, близькій — і недосяжній; своїй, знаній — і повік нерозгаданій. І найбільше їх — у четвертому розділі. Всіх розділів у книжці п’ять. Але не стану забігати наперед.
Отож про Туман. Він у Сопронюка — не спосіб бачення світу, а, скорше, спосіб існування надмір вразливої душі поета в колючих і болючих реаліях його життя. А поезія болю — справжнього, неуявного чи вигаданого — це завжди поезія, що дістає глибини інших душ, поезія, що проникає в єство і вже не лишає місця для байдужости. Це також і поезія контрастів: у Божому світі — безбожні діяння людини, що створена за образом і подобою...
Уже з першого розділу стикаємося з різкою контрастністю між поверхово-видимим і глибинно-сутнім. Поет знаходить нічний притулок у лаврі, святому місці. Як пояснити служителеві, хто він і де його дім?
О-о! Як знайти тебе
в живій потребі:
Жахливий світ, епоха не-людей.
У всесвіті живеш,
ти мешкаєш на небі...
Показова гостинність «божого» прихистку здатна приспати пильність поета. Одначе ні. Він бачить лицемірність і дволикість тих, що в рясі і під виглядом служіння Богові має «інтереси», далекі від безкорисливости. Та ще страшніше, що тут усе чуже, вороже — «демонічне тло».
Чужинським говором заляпане
Берестя.
Гроби машинні. Ряжений
гламур.
Публічна маячня. Грошей
нашестя.
Потайна мученість.
Московський мур.
Потрібно вибирати: між конформістським погодженням з обставинами та неприйняттям. Поет не йде на зговір із совістю, нехтує теплом і гостинністю, виривається з лагідних «лап» комфорту, ситости та дрімоти, бо його «...забрала воля Богунова. Й Мазепинські герби...», і він іде геть від пухо-перинної липкости цього ворожого місця — у холод і дощ нового дня:
Ти комір затулив і сльози
з неба витер.
Аби завиднів день і стало
легше йти.
(«Історія однієї ночі», сс. 11—14).
Мороз... сніг... дощ... вітер... холод... Ці образи пронизують усю поезію Олександра Сопронюка:
Сиро. Холодно. Вітром. Люто.
Однак у небі, — не полосне.
Вільне серце в тобі припнуто.
Рве. Тривожить. Кипить.
Не засне.
Пес чорнявий — в ланцюг —
умився.
Тих, що знав їх, — уже нема.
Так од горя сей світ стомився.
Впало літо. Кругом зима.
(«Сиро. Холодно. Вітром.
Люто...», с. 123).
А все його життя — це виснажлива боротьба із цим всюдисущим глибокопроникним холодом заради відродження краси і любові.
У громадянській поезії О. Сопронюка кожне слово пов’язане з глибоким душевним переживанням — тут є і обурення, і нарікання, і гіркота:
Батьківщино ти моя гірка!
Кості мої білі. Недоглянуті!
Чорна вимушена загнана ріка
Притулилась до чужої пам’яті.
А ще гірке:
Дві на світі, певно,
України —
Тільки нас не любить
ні одна.
(с. 42).
Другий розділ зветься «В спину...». Ця назва здається дуже влучною. Тут усе просякнуте прощанням — з сонцем у світі та в собі, з надуманим щастям, зі світлими, але зрадливими снами та гірким нетривким коханням:
Наше щастя в землі, і в сонцях
нагорьоване горе.
І зозуля чужа, і вже з ярмарку
шлях нам кує...
(«Надворі гаркаве, зіщульне,
драглисте...», с. 49).
І як покута в собі:
Набожеволів я тебе,
Надумав десь...
(«А сніг іде —
і в Бога не питає...», с. 50).
І сумно-розпачливе:
Наївний хлоп...
Хотів у ту весну...
Її нема.
Там — зболена могила.
(«Я розбудував — до решти — щастя миле...», с. 59).
Все навколо затягає темним і чорним. («Сніг розтривожив наші чорні квіти...», «Білильне марево доріг // згоріло чорно у твоїх прокльонах», с. 57, «І вже чорний вінок біле море зубами підпер», с. 64, «Наша чорна любов потекла з кришталевої призьби», с. 65).
І аж до повного нівелювання, знищення:
Мене вже нема. Там хтось
Розводить любов. Я — мовчки.
Кохання в світи понеслось.
Лишився лиш морок вовчий.
(с. 71).
Проте в наступному розділі «Березнева зима вже намолює літо» відбувається той благодатний перелом, що повільно, але вперто відроджує, відкопує в «заметілі сподівань» те, від чого тепліє в серці. Тут поступово з’являються кольори, а разом з цим — усвідомлення своєї неприкаяності:
Різний колір в моєму домі.
Різний дім, сон і різні дива —Тільки в невідь мені самому
Те, що дому людського нема.
(с. 77).
І нарешті в четвертому розділі «Все вертає на своя круги...» — це все присвята Їй, поверненню до Неї, до кохання, до відродження віри і надій.
Однак вірить десь мій туман
В долю чисту — морозний повіє.
В твій далекий святий обман,
Що колись мене просто зігріє.
(«Спопелилася наша зима...»,
с. 95).
А ось — осмислення місця і значення кохання в його житті через безмірну тугу за коханою:
Забився я об тебе. Затужив.
Й вже наче видерся на край
глухого Неба.
Вже наче й бачилось. Було.
Однак не жив.
В Тобі. Тобою. З Тебе.
І без Тебе.
(с. 103).
Отак обривисто, чеканно, як стук маятника, що відраховує вічність на годиннику Життя, звучить лірика поета. І цей стиль підкреслює значимість і значущість кожного слова, неповторність кожної миті та невідворотність проминання. Мотиви туги за коханою, наростання холоду і незатишности на час, коли її немає — у поезії «Урбаністичний вечір»:
Солом’янецький вечір.
Я в телефон — НЕМА:
Десь твої вічні плечі.
А все без них: ЗИМА.
(с. 108).
І знову сум і самота огортають нашого героя, хай навіть і тимчасові, але муки, коли «Ти загубилась. З блакитним плащем» (Довільне, с. 110):
Я закутавсь. Вітрами. Дощем.
І подався. У ніч. Самотою.
Прикінцевий акорд у книжці — п’ятий розділ, своєрідний підсумок усім пошукам та поневірянням. Знову вічні спогади про матір, що тихим її голосом розбуджують у єстві молодечу силу — «Жива Вода Великої ріки»:
Одначе все єство —
літа юначі!!!
І молодеча сутність —
навіки!!!
І порухи в світи!!!
Й потуги не ледачі!!!
Жива вода.
Великої ріки.
(«Мене прибрала «Niva»
комуфляжна...», с. 117).
До глибини дотикає поетова філософія у вірші «На Бучаку пропало козеня». Поезія породжує роздуми про вразливість усього живого у цьому світі:
Піднявся в небо: зоряне легке.
Ще серце не зайшлось.
Душа не зблисне.
Крихкий сей світ.
Надуманий зумисне.
Й життя саме — надумане
й крихке.
(с. 125).
Чи вдається поетові зберегти крихке і вразливе в його житті? Чи, може, мова про якогось стороннього, уявного героя, і той біль, відчай, розпач, надривність — суть його переживань? Не ототожнювати поета з його ліричним героєм — такий заклик чуєш од багатьох. Якщо хтось може одягнути на себе чужу одіж людських емоцій і почувань, то це в якомусь сенсі акторство, гра. Але ж ми всі здатні захоплюватись геніальною грою. Головне, щоб емоція, почуття було передане так, аби читач повірив у справжність. Та насамперед у справжність має повірити сам актор, має це пережити! Лише геніальний мистець може віддзеркалити в собі те, що сприйняв серцем, і зробити це таким чином, щоб вразити, викликати в оточенні, можливо, цілу лавину співпочувань та співемоцій.
Та хоч би як там було, а поезія Олександра Сопронюка чіпляє за живе, бентежить, хвилює, змушує мислити, вникати і розуміти його розмаїту метафоричність, бо що вірш — то цілий букет звичних і незвичайних образів, які не завжди одразу розгадаєш. Однак, наповненість емоціями в поезіях аж зашкалює. Тут нема слабенького напівголосу, поміркованого відступу на позиції «хати скраю», не звик поет ховатися за когось чи за щось, усе в нього в повну силу, непідробне, правдиве. Отож бачиш, як стоїть він на стонадцяти вітрах, під дощем, градом, снігом — стоїть непохитно, ні перед чим і ні перед ким не згинаючи спину. Може, й надміру гордий, може, надміру незговірливий і безкомпромісний, але сповнений неабиякої гідности і порядности. В Сопронюковому віртуальному домі «ні дверей, ні стін, нема долівки й стелі — // лиш місяць і зірок проміння золоте» (З поезії «Самотній вовк» Т. Шпичук, збірка «Між двох світів»).
І оця його бездомність, що її можна сприймати і в буквальному сенсі, і в багатьох інших, — це бездомність воістину великого таланту, бо великі таланти завжди самотні і бездомні. У Ліни Костенко є рядки, що підтверджують цю тезу:
Я скрізь своя, і я ніде не дома.
Душа летить у посвіті епох.
І де цей шлях почався, —
невідомо.
І де урветься, знає тільки Бог.
(«Хтось є в мені,
і я питаю: — Хто ти?..»).
Непросто жити поряд з такими «бездомними», бо їхній глибинний зір звернений не на тлінні цінності матеріального світу, що вимагає безперервного руху, вправности, вертлявости, аби бути успішними — знову ж таки, в матеріальному сенсі. Той зір — у глибінь духовних речей, що мають вічну вартість. «Бездомні» не лишають по собі палаців, золота та будь-яких інших статків. Вони можуть навіть суттєво «псувати» життя ближніх, яким хочеться звичайного людського щастя, затишку, тепла. Хоча й самі — бо всі ми люди — прагнуть так само цього ж таки затишку і тепла, однак понад усе цінують волю, свободу від зашорености, від умовностей і тісних рамців. І цей протест і войовничість часто б’ють по найближчих до них людях, по найрідніших і найкоханіших.
Але своїм життям і творчістю вкарбовуються в скрижалі історії, бо лишають по собі у своїх творіннях — іскри негаснучі, здатні світити і зігрівати, запалюючи душі багатьох.
Тетяна ШПИЧУК, редактор видавництва «Світ Успіху», поетеса, член Всеукраїнської творчої спілки «Літфорум».
