Нові документи про трагедію знайшла дослідниця біографії композитора Миколи Леонтовича Лариса Семенко. Вони будуть представлені у другій книжці про талановитого земляка, над якою працює завідувачка відділу Вінницького краєзнавчого музею Лариса Семенко. Про окремі з них розповіла «Голосу України».

З пані Семенко спілкувалися 23 січня, у день смутку за талановитим митцем. Співрозмовниця нагадує про окремі фрагменти вбивства Леонтовича. Садист стріляв упритул, коли Микола Дмитрович ще напівсонний лежав у ліжку. Годинник на стіні показував пів на восьму ранку. Сталося це у батьківській хаті у селі Марківка на Вінниччині.

У цей час у будинку перебували батько композитора, священик Дмитро Леонтович, сестра Миколи Віра і дочка Галина.

— Тільки в роки незалежності вдалося дізнатися, що смерть композитора — на руках колишнього чекіста Гайсинського повітового комітету на прізвище Гріщенко, — розповідає Лариса Семенко. — У радянські часи казали, що композитора вбив бандит, який проник у дім священика з метою пограбування.

— Тату, я помираю, — це були останні слова Миколи Леонтовича.

Записи зі спогадами очевидців про трагедію, а також низка документів щодо вбивства композитора зберігаються в обласному краєзнавчому музеї. Документи розшукала Лариса Семенко. Вони лягли в основу книжки «Їх поєднала пісня Леонтовича...».

Тепер працює над новим виданням — продовженням розповіді про трагічну сторінку життя композитора. І не тільки...

Професору забороняли згадувати про родича

— Поки не надрукую книжку, не можу поширювати на загал знайдені документи, — каже Лариса Семенко. — Так само друкувати фотоматеріали. Адже їх одразу підхоплять ЗМІ. При цьому не всі навіть посилаються на автора знахідки чи хоча б джерело. Я сама стикалася з таким.

Співрозмовниця зізнається, що над встановленням деяких фактів, біографій людей, документів доводиться працювати роками.

Майже десять літ витратила на пошук справи одного з міліціонерів. Він переслідував убивцю Леонтовича. Про цю людину дізналася випадково.

Каже, у свій час була знайома з колишнім деканом історичного факультету тутешнього педінституту Мироном Жуком. Він — один із довгожителів міста — дожив до 107 років.

Семенко не раз зустрічалася з Мироном Захаровичем. Вітала його зі 100-літнім ювілеєм. Друкувала статтю про науковця.

Справжнім подарунком від професора стала інформація, якою він поділився з пані Ларисою. Мирон Жук повідав про свого родича. То був один із міліціонерів, які переслідували вбивцю Леонтовича. Приніс його фотографію. Казав, що у радянські часи йому не радили розповідати про цей факт. Тому й мовчав.

В архівах натрапила на прізвище міліціонера. Чоловік значився серед репресованих. Ця обставина полегшила пошук. Його не розстріляли. Відбув покарання, повернувся живий.

Значно складніше виявилося знайти підтвердження його служби у міліції.

— Мені у всьому потрібні докази, — каже пані Лариса. — Бо пишу не художній твір. На пошук документів витрачається дуже багато часу.

Знайшла в архіві довідку, що той чоловік справді служив у міліції. Далі шукала особову справу. Бо саме там мала бути відображена його участь в операції з переслідування убивці Леонтовича.

— В архівах дуже багато справ двадцятих років про кримінальний розшук, — каже Лариса Семенко. — У деяких по 600 сторінок! Написані хімічними олівцями або чорнилом, яке розпливлося на папері. Це важка праця.

Все-таки удача усміхнулася дослідниці. Вона знайшла справу міліціонера, прізвище якого назвав Мирон Жук. Що в ній? Про це дізнаємося згодом, коли пані Семенко завершить роботу над книжкою.

Фото з Нью-Йорка

Дослідниця отримала фотокопію концертної програми, в якій звучав «Щедрик» у залі Карнегі-хол у Нью-Йорку. Здавалося б, що особливого у цьому аркуші паперу?

— Ця програмка є доказовим документом дати виступу Української капели під орудою Олександра Кошиця у Нью-Йорку, — розповідає пані Лариса. — Річ у тім, що з чиєїсь легкої руки допущено помилку. Замість 1922-го написали, що виступали українські артисти на рік раніше. Дотепер тиражують помилку.

Попросила знайомих вінничан, які нині живуть за океаном, щоб ті звернулися до бібліотеки Карнегі-хол і зняли фотокопію програмки. У ній зазначено, що Українська капела виступала 5 жовтня 1922-го.

Семенко виправила ще одну помилку. Здавалося б, її не можна було припуститися, але...

— Пишуть, що в Києві вперше «Щедрик» виконали 25 грудня 1916-го, — каже співрозмовниця. — Це сталося 29 грудня того ж року. Афішу виступу друкувала газета «Кієвская мисль».

Дослідниця тричі їздила до столиці у бібліотеку імені Вернадського, де зберігається підшивка названого видання. Їй відмовляли з однієї причини — газета у ветхому стані, тому її не видають читачам.

— На третій раз пішла до начальства, — каже пані Лариса. — Заледве умовила.

«Bravo!» — написала Айседора Дункан

Миколу Леонтовича ховали босим. Убивця, крім усього іншого, пограбував будинок священика. Забрав взуття композитора. Іншого не знайшлося.

— У день похорону мела завірюха, природа плакала, плакало село, — розповідає Лариса Семенко. — А в цей час у Парижі зі сцени звучав справді безсмертний «Щедрик». У залі була присутня світова знаменитість уславлена танцівниця Айседора Дункан.

Після сказаного пані Лариса наголошує: «Але це тільки мої слова...»

У французькій столиці Українська капела виступала у 1919-му і 1921-му.

В Інтернеті автор цієї публікації знайшов афішу виступу наших співаків за 1921 рік. Дивимось на дати концертів: 15, 16, 18, 20, 22, 28 січня.

В одній із публікацій йдеться про те, що 20 січня після концерту Айседора Дункан залишила свій запис у книзі відгуків. Написала одне слово: «Bravo!».

Зірвати виступ українців у Парижі мали намір росіяни. Однак цьому завадила поліція. Про це йдеться у спогадах диригента Кошиця. Зате ніхто не перешкодив убивству композитора.
Схоже, неспроста його застрелили саме в той час, коли слава про Леонтовича і його «Щедрик» ширилася по Європі, а потім і за океаном.

Артисти у ролі... дипломатів

Українська капела виконувала роль культурної дипломатії. Колектив відрядили у подорож містами Європи й Америки за вказівкою Симона Петлюри. У такий спосіб Українська держава утверджувала свій імідж, сподіваючись на підтримку Заходу.

Кожен виступ супроводжувався захопленими публікаціями у пресі про молоду державу і її таланти.

Ось декілька відгуків з тодішньої преси: «До України я був цілком байдужим, але тепер я ладен скрізь відстоювати Мистецтво цієї країни!», «Українська Республіка прагне відновити свою незалежність і показати, що вона справді є: «Я співаю, значить, перемагаю!», «Жодна інша пропаганда не може бути ефективнішою для визнання української нації», «Найкраща з пісень програми — «Щедрик».

Яка доля убивці композитора?

У 1971 році на 50-ліття загибелі автора «Щедрика» потужний рух підняла українська діаспора за кордоном. Тоді влада змушена була надати слово міліцейському міністру. Він виступив у пресі та пояснив, що Леонтовича вбив петлюрівський бандит.

Про це дізнаюся від дослідниці. Вона ж додає: «Гріщенко служив чекістом і мав завдання знищити композитора, ім’я якого стало надзвичайно популярним на Заході. Тоді ж вийшла постанова в Москві про зачистку української буржуазної інтелігенції».

Убивця приїхав у село Марківку того дня, коли на гостину до батька навідався син Микола. Разом із сестрою і дочкою вони прибули з Тульчина, де працював композитор.

Під вечір до них на подвір’я заїхала підвода. Молодий чоловік попросився переночувати. Казав, що виконує завдання. Показав Миколі Леонтовичу документи. Що то були за документи, знав тільки композитор. Про них він не сказав тоді ні батькові, ні сестрі.

На ранок у будинку пролунав постріл. Батько і сестра забігли у кімнату, де спав Микола, і побачили, як над його ліжком стоїть зі зброєю «гість»...

Яка подальша доля чекіста-убивці? Є різні версії. Одна з них — нібито його зарубав селянин лопатою. Інша — що Гріщенко повернувся в село і жив там після служби.

Вінницька область.

Фото автора.