На знімку: Христина Мохнацька.
Альпіністка Христина Мохнацька першою з вітчизняних спортсменок найшвидше піднялася на вершину найвищого вулкана світу Охос-дель-Саладо. Дистанцію від нульової відмітки до 6 893 м над рівнем моря подолала за 19 годин 3 хвилини. Досягнення зафіксовано Національним реєстром рекордів.
Пережиті відчуття того вартують
Як почувається людина, котра щойно повернулася з найвищого вулкана світу? Менше доби знадобилося мешканці Івано-Франківська Христині Мохнацькій для підняття на майже 7 км над рівнем моря в незвичних для себе умовах пустелі. Подолала для цього 15-годинний переліт на інший континент, до Південної Америки.
«Різні мотиви підштовхують людей мандрувати, попри ризик виходити на вершини світу, — розмірковує Христина. — Природа прекрасна у своїй мінливості, різноманітності, кожен похід, навіть на ту само гору, не схожий на попередній. Для когось він — туристична прогулянка й бажання отримати задоволення від краєвидів. Для інших — спосіб життя або ж його сенс. І тоді ставки вищі. Для когось — момент самоствердження, суто спортивний інтерес. Або ж шлях підтримати здоров’я і не дати суглобам заслабнути. Ми всі різні, але об’єднує нас любов до гір».
Протягом двох тижнів друзі та знайомі Христини Мохнацької віртуально стежили за подорожжю альпіністки Південною Америкою через її сторінку у Фейсбуці. Апогеєм стало сходження нестримної жінки на вершину утвореного із зцементованих потоків твердої лави найвищого вулкана світу Охос-дель-Саладо, що розташований в Андах, на кордоні Аргентини й Чилі.
Якщо фото- і відеорепортажі вражають навіть онлайн, то яка це краса наживо!.. Насолода польотом понад хмарами, подорож пустелею Атакама, кактуси, орхідеї, кози гуанако, оази. Тихий океан і найвисокогірніше озеро Латинської Америки Тітікака. Кальгаспори — своєрідні утворення у вигляді похилих голок або пірамід на висоті понад 6 тисяч метрів. Яке то щастя — все це побачити!
На знімку: Кількаметрові шипи кальгаспори.
«Усе було неймовірним, — розповідає альпіністка. — Із трепетом чекала зустрічі із Тихим океаном. Не розчарувалася: великі хвилі, як собі малювала в думках та не раз бачила через улюблений телеканал National Geografic».
Кожен похід — це несподіванка. Дорогою на вулкан Христина відчула, що таке гірська хвороба. Мала із собою малюнки донечки Емми, які дуже мотивували. Підтримували віртуально друзі, мама, які виходили на зв’язок.
«Сходження на вулкан стало для мене особливим досвідом, — додає альпіністка. — Спостерігаючи через соцмережі чи телебачення за чиїмись успіхами, ми часто не усвідомлюємо закадрового життя та умов героїв. Пейзажі, емоції справді неймовірні, але періоди напруження й навантаження відчувала тілом і духом. Були моменти, коли мені було зле і мала сумніви, чи дійду до вершини. Але бажання виявилося сильнішим за гірську хворобу. Плекала в собі це з кожною досягнутою вершиною. Ставила перед собою амбітні цілі, зростаючи у висоті. Це допомогло мені пройти свій шлях успішно».
Дорогою до вершини Христя проходила акліматизацію на різних рівнях. Це сильний стрес і виклик для організму. Добиралася трохи джипом, велосипедом. Адаптація до висоти — найважливіше в тому рекорді, тому його так цінують.
«Це надзусилля над собою, але пережиті відчуття того вартують, — коментує альпіністка. — Я щаслива, що це зробила, що організм мене не підвів. Важливо не нарікати на себе: ой, мені болить, а самому собі допомагати. Приміром, панічна атака в горах — не найкращий стан. Вона може бути пов’язана із пережитим травматичним досвідом та витісненими психікою переживаннями. У сприятливих умовах вони беруть верх над фізіологією, і тоді важливо не втратити самоконтроль, повернути собі самовладання. Допомагають вправи на дихання».
Найбільше запам’ятовується шлях до мети
«На вершині забуваєш усі негаразди. Відчуття простору вартує праці. Та найбільше запам’ятовується шлях до мети, — зазначає співрозмовниця. — Бо коли ти вже на піку, то мислиш: ну, добре, стоїш, ти це зробила! Та це ще не перемога. Її відчуття приходить, коли ти вже на безпечній території. Тож я розмістила знімки у Фейсбуці про момент сходження уже після спуску, в наметі. Коли переконалася, що зі мною все гаразд. Доти не спала протягом 28 годин».
Христина наголошує, що може контролювати себе, свій організм. Постійно працює над собою, моржує, не палить та не вживає алкоголю.
«Диван і я — речі несумісні, також не вчащаю до медиків, — додає спортсменка. — Організму не завжди потрібно допомагати ліками і травити його хімією. Гори загартовують. Розумію, що кожен має свої захоплення. Приміром, не люблю танці. Коли розповідала, що збираюся подолати найвищий вулкан, досягти рекорду, то були такі, що відраджували: мовляв, навіщо вкладати гроші у смерть. Не вірю в погане. Адже маю ще стільки планів (усміхається)! А ще ходити в походи заради ризикованих селфі — не для мене».
Христя каже, що тіло реагує на наші думки. Спочатку маємо усвідомити себе і свої цілі, а потім силою волі не звертати з обраного шляху. Без вольових зусиль не може бути доброго результату. Без них наші мрії не оживуть, і ми не зрушимо з місця. І сила волі, як м’яз у нашому тілі, потребує тренування. З роками її можна зміцнити. Випробовування — це зона зростання. І з кожним разом один і той само рівень складності долається легше і з меншим стресом.
Щоб донечка пишалася
Це вже друге вагоме досягнення альпіністки. В Національному реєстрі рекордів внесене прізвище Мохнацької за найтриваліше декламування збірки поезій «Кобзар» Тараса Шевченка на вершині гори Арарат. Спортсменка часто супроводжує походи як інструктор, а ще вона вчителька географії, блогерка, учасниця Івано-Франківської філії ГО «Ділові українські жінки».
«Найбільше моє життєве досягнення — народження донечки Емми, — стверджує Христя. — Саме заради неї долаю вершини, прагну, щоб вона мною пишалася. Дівчинці минуло сім років, брала її в походи від дворічного віку. На Говерлу маленькою йшла сама. Хоч я мала спеціальний наплічник для дитини — ані разу не сіла».
Івано-Франківськ для Христі вже став своїм, хоч живе тут лише 9 років. Народилася в Ялті. Там і досі мешкає бабуся. Малою облазила тамтешні гори, вибралася на кримську вершину Ай-Петрі. Опісля навчалася в Тернопільському національному педагогічному університеті. Здобула фах географа, що ще більше спонукало до зацікавленості світом.
Багато подорожувала автостопом. У Польщі, приміром, такий спосіб називається «бомжотріп». Цей вид мандрів дуже розвинений за кордоном, у нас, на жаль, такого ще немає. Але відколи відкрився безвіз — наші співвітчизники почали цим активно користуватися. Адже цілком можливо — долати великі відстані без грошей. Приміром, за 10 днів Христя якось «простопила» 2 750 кілометрів. Головне — не боятися: про щось запитати в місцевих, попросити про допомогу. Завжди знайдуться охочі підсобити.
Мрія знайшла підтримку
Говерлу Христина подолала десятки разів. Після Арарату замахнулася, власне, на найвищий вулкан світу. Готував альпіністку до відповідальної подорожі її тренер-інструктор Володимир Пиндус, шестиразовий найсильніший чоловік Прикарпаття та відомий рекордсмен. За плечима також Львівська альпіністська школа «Екстрем». Тренер Сергій Федірко навчає таких відважно скажених, як правильно ходити в гори протягом року.
«Екзамени важкі. Із нашої групи успішно їх здало лише кілька осіб. Завдячую настановам тренера. Хочу сама навчати, відкрити в Івано-Франківську свою альпіністську школу. Перший крок — громадська організація «Нова гора», яка вже працює на пропаганду здорового способу життя.
На знімку: Прапор Івано-Франківська — на найвищому вулкані світу.
На таку поїздку треба було грошей. Христя розповідає, що зверталася до багатьох людей. Міський голова Руслан Марцінків вислухав зі словами «ти якась божевільна». Альпіністка здійснила свою мрію за підтримки очільника та місцевої організації ВО «Свобода». Завдяки їм портрет Степана Бандери та прапор Івано-Франківська піднятий на найвищий вулкан світу.
У планах — Еверест
Після повернення з вулкана Мохнацька встигла піднятися з групою на Говерлу, в лютому і березні запланувала подолати Арарат. Готова до нових випробувань. Мета — найвища вершина світу Еверест.
«Дуже хочу взяти на Еверест і доню, щоб Емма відчула щастя подолання вершини, — ділиться думками співрозмовниця. — Багато хто цього не розуміє. Впевнена, що Бог створив їх як віддушину. На мою думку, все, що пов’язане з висотами, дуже корисне для легень і думок, бо тиша спонукає до роботи мозку. Приміром, під час сходження з вершини є можливість обдумати не лише фізично пройдений шлях, а й життєвий.
«Бути щасливим — це не небо без грози, дорога без пригод, робота без утоми, стосунки без розчарувань. Це означає знайти силу в прощенні, безпеку — в битвах, надію — в ситуації страху, любов — у розбраті. Не лише щоб насолоджуватися усмішкою, а й для роздумів про смуток. Не лише святкувати успіхи, а й дістати уроки з невдач. Радіти від оплесків та від можливості бути неназваним. Бути щасливим — це не доля, а досягнення для тих, хто може подорожувати всередині себе, відчувати себе не жертвою, а автором своєї долі. Перетнути пустелі, та водночас знайти оазу у глибині душі. Дякувати Богові за кожний ранок, за диво життя.
Багато хто питає, як мені було там, на вулкані. Добре мені було! Почувалася як удома. Знаєте, мені тут не вистачає наплічника. Таке враження, що якась беззахисна. Прийдеш, приміром, у гори, вийдеш на вершину, розкладеш свій рюкзак, почнеш милуватися краєвидами навкруги і розумієш: живеш! Тож у наплічнику ношу своє життя. Своє кожен раз нове життя», — описує свій нинішній стан Христина Мохнацька.
Івано-Франківська область.
Фото зі сторінки Христини Мохнацької у Фейсбуці.
