Вони ніби звернені конкретно до кожного глядача, будять його внутрішню пам’ять, запрошуючи пройнятися тими радостями, печалями, болями, що хвилюють автора.

Пейзажі, батальні сцени, образи національних героїв, пам’ятні куточки Києва та рідного Пирогова... Тут усе пройняте потужною кольоровою енергетикою, а особлива манера письма — імпресіоністична рефлекторність кольорів, графічна виписаність малюнка та глибина тону — буквально втягує у чуттєву сутність полотна. Втім, вона не кричуща, дещо втаємничена, але тим більш приваблива. Відчувається: художник багато хоче нам сказати, відкрити щось особистісне, пережите, вистраждане.

Народився Петро Ткаченко липневого дня 1939 року, як він вважає, у найзаповітнішому місці — селі Пирогів, поблизу Києва. Ця точка на багатоликій карті землі стала його естетично-духовною колискою на все життя. Тутешня природа, така ж затишна й привітна, як отчий дім, заклала всі подальші творчі модулі, що виявились потужно, яскраво в художньому освоєнні дійсності.

У 15 років вступив до єдиного в Україні художньо-ремісничого училища, де здобув рідкісну професію альфрейника, тобто оздоблювача приміщень декоративним розписом. Цей фах став помічною сходинкою в житті обдарованого юнака, який мріяв стати художником. Згодом закінчив Львівську академію поліграфічних мистецтв — факультет графіки. Навчаючись і працюючи, молодий художник завжди був у вирі сучасного йому життя. Все хотілося відчути, зрозуміти і, звичайно ж, змалювати.

Плідним у цьому плані став кубинський період, де він проходив армійську службу художником у редакції військової газети. Тут саме розгорталася відома Карибська криза. Екзотична природа, багатюща культура кубинців, трагізм подій, що мало не розверзлися ядерною війною, назавжди відклалися в його душі. Пізніше результатом цього досвіду стала велика персональна виставка, що не один раз експонувалась у Києві та за рубежем.

До тих днів митець повертається час від часу, по-новому осмислюючи пережите й відчуте. Його манера письма стає прозорішою, графіка активно поступається живописній палітрі. Етюди рідної природи, численні портрети, рисунки не лише передають власні враження, інтимні переживання, а й розкривають соціальні явища, ідеї.

На той час, коли перехід до живопису вивів художника на новий етап, за його плечима був величезний доробок графіки, що становить понад 300 проілюстрованих книжок, окремих творів відомих українських та зарубіжних письменників, поетів. Це й робота в республіканських періодичних виданнях, численні творчі відрядження, зустрічі, що збагачували новими темами, цікавим матеріалом. Художнє осмислення набутого потребувало написання тематичних картин. А теми нестримно просились на полотно, волаючи про трагедію його рідного Пирогова, що бездушно підминалося тракторами, бульдозерами, які розчищали майданчики для безликих багатоповерхівок, шкідливих підприємств. Зникали реліктові косовиська, чарівні переліски. Батькова хата вже ніколи не чекатиме на нього, бо назавжди похована під котками будівельної техніки. Як син цієї святої землі він вважає обов’язком художника зберегти для поколінь пам’ять про неї і про тих безіменних земляків, хто жив тут і збагачував її своєю працею.

Якось у нашій розмові (а ми давні колеги по газетярській практиці) Петро сказав: «Шкірою відчуваю біль цієї землі... Вже мало хто згадає, що у пироговській Хрестовоздвиженській церкві вінчалася мама Лесі Українки. Краса місцини, її святковість знищені. Ніхто вже сюди не їде, як раніше, на відпочинок. Нема куди... Нехай бодай мої картини будуть пам’яттю людям, природі...»

І все ж Петро Ткаченко розуміє красу навколишнього світу як людина сучасна. Процес буття, часом позначений складними поворотами долі, не затьмарює душу, не озлоблює, навпаки — художник черпає з природи красу і силу, що справді можуть врятувати світ. Єднання людини з природою, з духовним середовищем, з історією та культурою логічно виводять митця на епічну глибину образів та сюжетів. У таких картинах, як «Літо», «Зимно», «Там, за горою, Пирогів», «Садиба лісника», «Подих осені» та багато інших тихо звучить ностальгійна нота. І майже не видно людей. Але вони ніби десь тут: у вібруючих сонячних потоках чи в хатинці, що вгрузла у м’який сніг по вікна. Вона ж на когось чекає теплим незгасним світлом, як і його колись в отчому домі. В картинах стільки кольорової рефлексії, прозорості навіть у хмарний день. І часто здається, що вночі значно більше барв, ніж удень. Хочеться зупинитись і дослухатись. Відчути. Стати співрозмовником художника. Це і є правда мистецтва.







Фото надано автором.