14 лютого 1992 року. Мінськ. Засідання голів держав СНД.
Так назвав один із російських авторів Інституту національної стратегії Бориса Єльцина. Коли йому виповнилося 75 років, святкування ювілею перетворилося на помітну подію російського політичного буття. А чи згадали Єльцина сьогодні в Московщині, як вона стала набагато агресивнішою і далекою від демократії часів Єльцина?
Принаймні тоді ювілей ще живого Єльцина відзначався у Кремлі за участю патріарха Алєксія Другого і президента Путіна. Натомість такий само ювілей Михайла Горбачова пройшов практично непоміченим. Отже, Росія обрала: її сучасна біографія починається саме з Єльцина. І хоча його й називали чорною фігурою російської історії — «это совсем не Борис Годунов и даже не Дмитрий Самозванец. Если брать названный ряд — что-то вроде тушинского вора Лжедмитрия Второго» — всі визнають його особливу роль у новітній історії Росії та й країн СНД.
Переказувати біографію Бориса Єльцина нецікаво: типовий шлях тямковитого російського хлопця з уральської глибинки, якого вчасно помітила комуністична партія і підняла до вершини першого секретаря Сверловського обкому КПРС. Коли ж повіяло вітрами перебудови, Михайло Горбачов у пошуках соратників, у боротьбі з мастодонтами брежнєвського політбюро помітив і молодого (як на тодішні партійні звички) Єльцина, і той швидко почав керувати московською партійною організацією — надзвичайно важливою в ієрархії комуністів.
Проте в боротьбі — не без поразок: і Єльцина під знамените лігачовське «Борис, ты не прав!» відправили на господарську роботу — заступником голови якогось будівельного комітету. Старці з політбюро не помітили, що Єльцин уже став національною фігурою, чи точніше — всесоюзною, бо про яку тоді націю могло йтися? Я пам’ятаю, як у Чернігові героєм серед журналістського кола став Віталій Москаленко, який зумів з’їздити до Москви і взяти інтерв’ю в опального Єльцина. Система трималась за Горбачова з останніх сил, а все, що було живим у безмежному Союзі, робило ставку на Єльцина. І тому закономірно, що Єльцин переміг Горбачова. Зрештою, Єльцин був бійцем, а Горбачов — політиком, в якого було більше віри в слова, в балаканину, а не в діла. Якщо ж діла і творилися, щоб зупинити розпад СРСР (посічення мирної демонстрації саперними лопатками у Тбілісі, танки в Литві, кровопролиття у Фергані та Баку), то все це проходило наче повз Горбачова, він наче нічого й не знав.
Критикувати Єльцина нині легко і є за що. Але критики забувають, в якому стані отримав Росію її перший президент Борис Єльцин. Забули всі, як на полицях магазинів, окрім оцту, нічого не було? Яке м’ясо? Який цукор? Яке мило? Забули вже і львівську пісеньку «Мила, якби ти трохи ся помила, то не було б тобі ціни»? Уточнення: різниці між українськими та російськими магазинами тоді не було...
Єльцина і Горбачова звинувачують у розпаді СРСР — наївні, померти може тільки нежиттєздатне, а комуністична імперія такою й виявилася. У Біловезькій Пущі Єльцин, Кравчук і Шушкевич зробили те, що вже було зроблено без них. Розпад Союзу вже відбувся, вони тільки його узаконили.
Що зробив Єльцин, прийшовши до влади? Покликав найбільш шанованих людей — Собчака, Сахарова, Старовойтову, молоді таланти — Чубайса, Гайдара, Явлінського. Останній обіцяв підняти економіку за 500 днів, Чубайс — провести чесну приватизацію, видавши кожному громадянину Росії ваучер на частку державного майна, Гайдар — швидко поміняти радянську політичну систему. Цих людей, особливо тодішніх економічних реформаторів, нині нещадно критикують: на Чубайса навіть замах був, і здійснив його не якийсь там бомж, а полковник у відставці. Це правда, що приватизація вийшла бандитською, що демократичної системи влади в Росії не утворилося (а коли вона там була? Це все одно, що в Сахарі сади вирощувати — теоретично теж, до речі, можливо), що швидко збагатились саме ці реформатори та їхні соратники й оточення. Але на кого можна було Єльцину робити ставку в період хаосу, розпаду великої совєтської імперії?
Війна в Чечні лягає незмивною плямою на епоху Єльцина. Але це для нас, європейців, а для Росії — це норма. Хіба Росія колись не воювала? Вона вся на агресії, на війні зведена. Схоже, що Росія не воювати не може. Якщо нині дедалі більший шар російської політичної еліти приходить до думки, що Росія інакше як імперією жити не може, то чого дивуватися війні? Імперія без війни існувати не може.
Єльцин — самородок, він не боявся шукати, пробувати, ризикувати. І, зрештою, як для нас не підходив би Путін, але, схоже, для Росії сьогодні — це ідеальний варіант. А його ж зробив своїм наступником саме Єльцин. Вийшовши на пенсію, Єльцин особливо ніде «не світився» і не коментував дії свого наступника. Що також робить йому честь.
Єльцина ми пам’ятаємо і часто п’яним: то він у Берліні стає диригувати військовим оркестром, то помочиться на колесо літака на очах у враженого ірландського керівництва, то вщипне за сідницю стенографістку, проходячи повз неї на якихось переговорах. Але хіба це дивно для Росії? Тож і тут Єльцин — «свой парень». До речі, вийшовши на пенсію, він одужав і навіть по сто сторінок на день прочитув, бо мав велику бібліотеку.
Коли йшла боротьба за суверенітети республік СРСР і автономій самої Росії, Борис Єльцин сказав знамениту фразу: «Беріть суверенітету стільки, скільки подужаєте!». І дехто взяв навіть всередині Російської Федерації — скажімо, Татарстан юридично може проголосити незалежність, спираючись на свою конституцію єльцинського періоду. А комічна його фраза: мовляв, встав уранці і думай, що ти зробив для України, — запам’яталася також нам, українцям.
Тож мине ще час і наші історики впишуть ім’я Бориса Єльцина в ряд російських діячів, доволі прихильних до України. А ряд той, між іншим, буде не дуже довгий, бо так мало російських вождів бажали добра Україні. Не забудьмо.
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
