На цьому знімку — сім’я НІКОЛАЙЧУКІВ із села Чабель Сарненського району Рівненщини. Подружжя Роман та Катерина вийшли на прогулянку із синами — восьмирічним Остапом і чотирилітнім Любомиром. Воно й не дивно, бо місця тут мальовничі, тішать око, як, зрештою, і скрізь на Поліссі...

Глава сім’ї Роман Євгенович має золоті руки, він столяр, тож може змайструвати що завгодно. Всі меблі в оселі, огорожа навколо будинку, лавки виготовлені Романом. Катерина Анатоліївна пишається чоловіком. Вона вчителька й уже десять років викладає біологію у Чабельській школі.

— Я сама з багатодітної родини. Мама і тато виростили мене та ще трьох сестер. Тато був завідувачем сільського ФАПу, то одна з моїх сестер — Марія Ковальчук — пішла спочатку його слідами і закінчила Рокитнівське медичне училище, але нині перекваліфікувалася — навчається у Словаччині в університеті за фахом біологія, психологія. Ми із сестрою Людмилою пішли педагогічною стежкою: я закінчила Волинський національний університет ім. Лесі Українки і тепер викладаю біологію у школі, Людмила — Сарненський педколедж Рівненського державного гуманітарного університету, Національний педуніверситет ім. М. Драгоманова за спеціальністю вчитель молодших класів та психолог. Людмила ще має диплом словацького університету як соціальний працівник. А яку професію обере наймолодша сестра Альона, покаже час. Поки що вона десятикласниця, проживає разом із батьками, — розповідає Катерина Анатоліївна.

Катерина Ніколайчук, коли вийшла заміж за Романа, поповнила вчительську династію. Адже її свекруха Лариса Андріївна більш як три десятиліття викладала біологію у Чабельській школі, нині пенсіонерка. Свекор Євген Степанович — і нині вчитель фізкультури у цій же школі, має понад 32 роки педагогічного стажу.

Вчительське подружжя Ніколайчуків народило і виховало семеро дітей, троє із яких мають педагогічну освіту: доньки Світлана, Оксана та син Андрій. Ще одна невістка Любов Пилипівна (дружина сина Степана) теж має дві педагогічні освіти, нині разом із свекром викладає фізичну культуру у місцевій школі.

— Якось жартома підраховували освітянський стаж Ніколайчуків — набігає понад вісімдесят років! — каже оптимістка Катерина Ніколайчук.

До речі, школа у селі Чабель старенька, тісна, бо ж село багатодітне. Одне приміщення побудоване у 1948-му з деревини з розібраних польських бараків, які вціліли після війни, тут три класи. Інше — у 1961-му, має лише п’ять класних кімнат. А дітей шкільного віку більш як двісті п’ятдесят! Навчаються у дві зміни. Тому Катерина Анатоліївна, як і всі її колеги, мріє про нову простору школу — з предметними кабінетами, зі спортивним залом, щоб уроки фізкультури проводити не на вулиці, а в нормальних умовах...

Але найбільше про нову школу в Чабелі мріють батьки учнів, які й звертаються в різні інстанції з цього питання. Вони хочуть, щоб їхні діти навчалися у комфортних умовах. До якості знань і викладання вони претензій не мають. «Вчителі у нас чудові, кваліфіковані, люблять дітей», — почула від них про чабельських педагогів.

Рівне.

Фото надано автором.