У густій дощовій завісі проглядалася лиш низка хат, оточених високими ясенами. Від цього хуторця рукою подати до Яблунівки. І, якби не гроза, бути йому вже в матері. При цій думці зринала злість на раптову негоду, багнюку й на себе. Знову сідав за кермо, вперто намагаючись зрушити машину з місця.

Враз крізь заплакане скло побачив високу постать у дощовику, яка, не оминаючи калюж, брела до нього. Хто це? У дитинстві Дмитро знав усіх хутірських, але скільки відтоді літ минуло. А потім нечасто випадало приїжджати додому... Та все ж упізнав прибулого.

— Доброго здоров’я, дядьку Миколо, — тиснув руку ще досі кремезному чоловікові, щиро радіючи зустрічі.

Дядько Микола був колись колгоспним садівником, ще й доводився Дмитру родичем. Однак коли яблунівським хлопчакам кортіло потайки скуштувати з його саду білого наливу, дядько «хрестив» кропивою Дмитра нарівні з товаришами, а то й більше. «Для завади!» — казав. Зате коли хлопці приходили до дядькового куреня й пропонували свою допомогу — він кожному приносив по кошику яблук.

— Давненько не було тебе у наших краях, — після привітання мовив родич. У глухуватому голосі чулися нотки докору, й Дмитро знову відчув себе, як у дитинстві, винним.

— Так, давно, дядьку Миколо, — важко видихнув.

Говорити про роботу, зайнятість, стрімкий лет часу, розумів, безглуздо.

— А як мама? Ходите ще в гості? — глянув просто у вічі і лиш тепер помітив, як вони поглибшали і вицвіли, як укрила паморозь колись смоляні вуса.

— У свято ось нещодавно був, — насупився, витягуючи заховану у рукав цигарку. — Хто ж її ще провідає?!

Хотів ніби ще щось важливе сказати, та передумав.

— Та що це ми стоїмо під дощем? — натомість спохватився. — Сідай за кермо, випхаю твого мерседеса.

Дмитро не перечив. Коли машина вже стояла на дядьковому обійсті, гроза раптово стихла, з-за хмар визирнуло сонце, засиніло небо.

— До Яблунівки ти зараз машиною не доїдеш, — махнув рукою у бік села дядько Микола. — Іди краще пішки. Поспішай...

Від цих слів стиснулося серце. Вийшов на розбитий тракторами шлях. Не зчувся, як проминув Підлісся, Явори, Орлову Криницю — свій дитячий пастушачий рай. Аж ось і тополі край села... Тут він уперше пригорнув Оксану — свою юначу палку любов, дівчину-зорю. Де то нині Оксана-чиста роса? Знову защеміло серце, стиснуло груди. Стишив крок і лиш у цю мить помітив, що його уважно роздивляється босоногий хлопчина із закоченими по коліна штанцями.

— Ти чий, козаче?

Веснянкувате обличчя засвітилося усмішкою:

— Бондаренка Віктора. А ви хто? Звідки приїхали? До кого? Може, показати дорогу?

Дмитро вперше за весь день усміхнувся.

— А ти, бачу, завзятий. Вдачею весь у батька. Де він зараз? На роботі?

— Авжеж, — охоче відповідав хлопчина і знову засипав горохом: — А ви знаєте мого батька? Ви тутешні, не чужі?

Дмитро промовчав. Знаю, знаю, хлопче, я твого батька, свого вірного друга. За одною партою сиділи, пасли корів, гуляли. Нерозлийводою нас називали. Але закінчили школу, розійшлись, немов два береги...

— А як звати твою матір? — повів рукою по вихрастому хлоп’ячому чубчику.

— Оксаною, — аж задзвеніло у вухах ім’я, і просто в душу глянули її сині, мов проліски, очі.

— Я здогадався! Ви до баби Мар’яни! Ви її син. Ми з хлопцями бачили ваш портрет на стіні під вишитим рушником, — хлопчина швидко говорив, ніби боявся, що його переб’ють і він не скаже головного. — Чому ж ви так довго не їхали? Ми бачили вас не раз по телевізору, як ви за кордоном картини малюєте. І в YouTube я вас знайшов. Показав мамі й бабі Мар’яні. Вони обидві чомусь не зраділи, а заплакали... Баба Мар’яна тепер не виходить з хати. Вона дуже хвора. Мама за нею доглядає, навіть квіти з байраку принесла...

Хлопчик ще щось казав, та Дмитро вже не чув останніх слів. Не стямився, як добіг до хати, відчинив одні двері, другі.

Мама лежала на ліжку із заплющеними очима. На столику біля неї стояв у скляній банці букетик пролісків. Поруч — коробки з ліками.

— Мамо!

Хвора поволі розплющила очі. Повіки її тремтіли, й вона провела по них рукою.

— Дмитрику! Синочку... Звідки ти? — кволий голос стих, щоб набратися сил. — Не плач, моя дитино. Ти приїхав, і я не помру.

Материні руки гладили обличчя, чорний хвилястий чуб, торкалися плечей.

— Піднімися, сину... Ти весь тремтиш, лице гаряче. Чи не застудився? Знайди, Оксано, у шафі якусь одіж...

Тільки тепер помітив струнку постать біля вікна.

— Простіть мене, мамо, простіть... — повторював і, як у дитинстві, сховав мокре обличчя у теплих, лагідних, рідних долонях.

Черкаська область.