Родина Петрових (зліва направо): Ігорчик, Олексійко, Полінка, Дмитрик, Діаночка з батьками.

По-журналістськи мені поталанило: знайшов сучасну багатодітну родину, де обоє батьків — успішні люди. І де панує щира повага й любов — до дітей, до батьків, одне до одного.

І зразу ж видно: домашній лад та добробут у сім’ї ПЕТРОВИХ створює мати — Ірина Валеріївна. Мудра молода жінка не лише оберігає найрідніших, а й дбає, щоб п’ятеро синів і доньок зростали здоровими фізично й духовно — справжніми людьми. І докладає всіх зусиль, щоб іти в ногу з часом, бути попереду в освітніх і духовних потребах дітей. Інакше як будеш їхньою порадницею? Щойно відчують, що у чомусь відстаєш, — шукатимуть авторитет деінде. Звичайно, спершу підуть до батька. Але він через відповідальну роботу вдома буває мало: генерал СБУ, голова облдержадміністрації, тепер очолює Закарпатську обласну раду... А мама добре знає: якщо у нинішньому стрімкому стоголосому життєвому вирі десь відстанеш на мить — не наздоженеш. І тут не обійтися одним читанням книжок і періодики, вільним орієнтуванням у світі комп’ютерів і соцмереж... Малечу цікавить повна палітра сьогодення. Особливо в підлітковому віці.

Ірина Валеріївна знає це добре, бо ще недавно сама була такою ж допитливою старшокласницею: шукала і знаходила, зачаровувалася й засмучувалася, мріяла й здобувала... Народилася вона в Харкові в родині геологів. Кожні вихідні — походи до лісу. (Це намагається культивувати і в своїй родині.) Після школи поїхала вступати до Києва на географічний. Не подолала конкурс. У столиці познайомилася з Олексієм. Почала займатися продажем дитячого одягу. Через якийсь час, вивчивши всі тонкощі, відчула: треба йти далі. Але цей бізнес не покинула. Стала на сходинку вище — нині виготовляє дитяче вбрання. У Харкові — фабрика, у Києві — роздрібна мережа...

«Це справа мого життя, дуже люблю свою роботу, — зізнається. — Дякую Богові, що дав мені таку можливість. Тим паче що це родинний бізнес: разом працюють моя мама, брат із дружиною. Задоволена й тим, що можу працювати на віддалі та корегувати робочий час. Адже треба займатися дітьми... Саме завдяки улюбленій справі почуваюся успішною й забезпеченою».

Три «к» — не для неї

Переважно у сім’ях, де чоловіки — перші особи області або інші високопосадовці, дружини живуть за класичною давньою німецькою формулою: діти, кухня, церква. Тобто три «к» — кіндер, кюхе, кірхе.

— Я вдячна чоловікові Олексію Геннадійовичу, — відповідає на це пані Ірина, — бо більшість успішних чоловіків бояться успішних дружин і намагаються прив’язати їх до себе й дому, тримати у золотій клітці. Мовляв, чого тобі ще бракує? Тобто спонукають жити за тими трьома «к»... А я від свого чоловіка отримую підтримку, підтримку і підтримку! А ще навіть якийсь поштовх, імпульс, щиру пораду... Кожній жінці потрібна підтримка, повага і любов. Тоді родина стає єдиним цілим!

А тепер — конкретно про дітей. Їх у Ірини Валеріївни й Олексія Геннадійовича, як пальців на руці, — п’ятеро. «Наші діти — найкращі! — усмішка збадьорює й ще більше прикрашає обличчя Матері. — Дякуємо Богові, що в нас така родина... Дітям від трьох до шістнадцяти рочків. Найстарший Дмитрик вчиться у математичному коледжі. Дуже самостійний. Він немовлям був найскладнішим — сімнадцять разів, бувало, вставала вночі до його колиски. Навіть сірники відкладала й лічила зранку: скільки? А нині пишаємося ним. Далі на два роки молодша Діаночка. Красива, наша квіточка, вчиться у восьмому класі. Займається в музичній школі по класу фортепіано. Третій — Ігорчик. Разом із сестричкою навчається у Лінгвістичній гімназії імені Тараса Шевченка. За знаком Зодіаку він Терези — тож урівноважений. Любить, щоб мама була поруч. Усі вони майже не бачать тата. Зате дуже його люблять, а він їх просто обожнює. За дві хвилини все зроблять, коли він їх попросить... Четвертий — дев’ятирічний Олексійко — тато в мініатюрі. Моторний, приємний, у нього все завжди добре, дуже позитивний хлопчик! І п’ята — трирічна Поліночка-квіточка — дуже любить малювати».

Також удалася, додам від себе, в батька — чисто така ж усмішка, поводиться достойно, любить увагу.

Їм дуже цікаво займатися в музичній студії «Перший крок». Якось був творчий ранок. Діана виступала як вокаліст, Олексій грав на флейті і навіть Полінка вже знайома зі світом музики... Матері було приємно дивитися.

— І все ж, велика сім’я — немалі труднощі, повно клопоту... Особливо для мами...

— Олексій Геннадійович теж часто мовить, що велика родина — це важко, — відповідає Ірина Валеріївна. — А я скажу так: при підтримці батьків, повазі один до одного — неважко. Адже стосунки між батьками й дітьми вибудовуються такими, якими мають бути в реальному житті. Тоді й дітям набагато легше і простіше. Я впевнена: наші діти, куди їх не кинь, скрізь «проростуть». Бо ж що закладається в дитинстві, те супроводжує все життя... Харчові звички з дитинства — теж на весь вік. Мамині страви — найсмачніші!

Пані Ірина любить цитувати Матір Терезу. Як і її чоловік. Зокрема, тут варто згадати таке: «Усміхайтеся одне одному, усміхайтеся своїй дружині, усміхайтеся своєму чоловікові та своїм дітям — не важливо, до кого ви усміхаєтеся, — це допоможе вам пройнятися більшою любов’ю до людей».

Мріє відновити старі дерев’яні церкви

Творча натура Ірини Валеріївни виявляється не лише в бізнесі, а й у інших справах. Вона зініціювала і стала двигуном складного, вкрай потрібного та патріотичного процесу — оновлення старих дерев’яних храмів Закарпаття, які дійшли до нас із сивої давнини. І не тому, що вона дружина голови обласної ради. А тому, що вміє знайти важливе і хоче зробити свій внесок у цю благородну й богоугодну справу. Відрадно, що вже намічено перші кроки. Мова — про 550-літню церкву у селі Колодному Тячівського району (див. сайт «Голосу України» за 21 лютого).

— Випадково прийшла до цієї ідеї, — розповідає пані Ірина. — Якби не коронавірус, то цього могло й не бути. Мета — показати красу, духовну й історичну цінність цих храмів. Проводити діалоги з місцевими жителями. Але зовсім іншим видався цей проект. Я і не уявляла, що він стане настільки потрібним і актуальним. Спочатку була Великоберезнянщина з трьома церквами: у селах Чорноголова, Ужок, Сіль. Вони тісні, маленькі. У селі Сіль звели нову церкву, то служби проводять почергово — і там, і там. В Ужоку й Чорноголовій треба надати статус цим храмам — у них немає права власності. А у Репинному колишнього Міжгірського району старовинну будівлю оббили бляхою, вбрали в металевий одяг!.. У селі Колодному Тячівського району церква 1470 року(!), але немає іконостаса. Добре, що є напрацювання, як і звідки його повернути.

Ірина Валеріївна не втомлюється наголошувати: наше покоління отримало ці сакральні споруди у первозданному вигляді, і такими має передати їх нащадкам! Але люди з добрих намірів прикрашають їх килимами, штучними квітами, «осучаснюють» дахи... А в Гукливому Воловецького району у храмі Святого Духа службу правлять тільки раз на рік, на Великдень. Їй це теж дуже болить.

— Коли перебуваєш біля таких намолених століттями церков, — продовжує пані Ірина, — то навіть розмовляти не хочеться, тебе проймає відчуття благодаті, величезної енергії, умиротворення... П’ятнадцять поколінь ходили молитися, предки залишили нащадкам духовний спадок. І для мене загадка: як можна не ходити у такі храми? Церква живе, коли в ній прославляють Всевишнього. Як жодна рослина не може без кореня, так і людина не живе без кореня духовного! Важливо, щоб люди приходили сюди молитися, цінували те, що мають, і передали ці витвори предків майбутнім поколінням!

Ужгород.

Фото з родинного архіву.