«Червона рута» — одна з найяскравіших зірок у пісенній галактиці українського народу. Як і «Реве та стогне Дніпр широкий», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Пісня про рушник», «Два кольори», «Марічка»... Прилинула вона до нас півстоліття тому із зеленої співучої Буковини, народжена неповторним талантом молодого Володимира Івасюка. Хоча, по суті, стала народною.
«Червона рута», як і вся Івасюкова творчість, була не просто новаторським вибухом. «Пісня Володимира Івасюка злетить несподівано і безстрашно у вічне вселюдське небо, розірвавши всі ідеологічні рамки дозволеного провінціалізму. І світ почує та заспіває її не чутною досі, не знаною мовою — українською, і пісня ця вже буде не Івасюка, а країни — України. І в цьому його найбільша заслуга. А це тоді нікому не прощалось», — то вже думка письменниці Галини Тарасюк. До речі, авторки першої газетної публікації про композитора-початківця — тоді ще студента Чернівецького медичного інституту («Знайти сонця ружу», «Молодий буковинець», 30 жовтня 1970 року).
Саме її спогади «Червоній руті» — 50?! А здається, вона була вічно!» знаходимо в збірці «Червона рута»: від земного — до небесного» (Чернівці, «Друк Арт», 2020 рік). Упорядкував її письменник Мирослав Лазарук — директор Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка. У цій книжці зібрані спогади, есеї, наукові розвідки, поетичні присвяти та світлини, присвячені феномену «Червоної рути» та її неповторному автору.
Потяг до знань, постійна робота над собою, вроджена інтелігентність, довірливі та щирі стосунки з батьками і молодшими сестрами — все це було закладено у родинному колі. І передусім завдяки батькам-педагогам: Софії Іванівні й Михайлу Григоровичу. Щоправда, згодом батько Володі захистив кандидатську дисертацію, став доцентом кафедри української літератури Чернівецького держуніверситету, відомим фольклористом і письменником-романістом. До речі, у збірці подані фрагменти з його документальної повісті «Монолог перед обличчям сина», яка вперше побачила світ у середині 1980-х років у львівському часописі «Жовтень» (нині — «Дзвін»). А також спогади сестер композитора — Галини й Оксани.
Зокрема, молодша сестра Оксана розповідає, як вона ще школяркою відпочивала з братом у Криму, поблизу Коктебеля, у Долині троянд, а наступного року — в Новому Світі, де жили у наметі, мандрували в гори, купались у морі, ловили рибу і мідій... А після першого курсу університету побувала з братом у Прибалтиці й Ленінграді. «Поблажливість старшого брата до молодшої сестри в наших стосунках, напевно, домінувала. І водночас він ставився до мене вимогливо і дуже душевно.
Душевна спорідненість, мабуть, — найдорожче, що нас поєднувало. І що важливо — наші стосунки завжди були рівними. Запитувала я в нього про щось, сумнівалась у чомусь — він був завжди дуже уважний і щирий», — згадує Оксана Івасюк.
Чимало цікавих подробиць і призабутих деталей виринає зі спогадів співавторів композитора, тих, хто поетичним словом допомагав йому творити неповторні пісні. Це, зокрема, Ростислав Братунь, Богдан Стельмах, Юрій Рибчинський, Роман Кудлик, Степан Пушик, Володимир Вознюк, Василь Бабух... Скажімо, багато хто знає, що В. Івасюк написав чудову музику до заньківчанських «Прапороносців», поставлених львів’янами за однойменним романом Олеся Гончара, і вважають її єдиним його твором для театру. «Але це не так, — згадує поет Богдан Стельмах. — Був і другий — прекрасно інструментована музика до «Мезозойської історії», з лейтмотивною піснею «Запроси мене у сни свої»...
Постановкою вистави займався світлої пам’яті Ярослав Маланчук — тодішній головний режисер Дрогобицького театру».
В. Івасюк тоді кілька разів приїздив у місто нафтовиків (вистава була теж про нафтовиків, каспійських), привіз готову, записану на магнітофонній тасьмі музику до вистави і відмовився від гонорару. Сказав, що це він зробив для свого друга Богдана.
Зі сторінок книжки довідуємось про перших виконавців пісень геніального композитора, про їхні творчі взаємини з автором «Червоної рути». А ще про те, як нелегко складалося його студентське життя в консерваторному середовищі Львова, про непорозуміння і навіть професійні заздрощі деяких старших колег.
Збірка спогадів «Червона рута»: від земного — до небесного» дає нам змогу глибше збагнути роль і місце геніального композитора у вітчизняній музиці, в українській культурі, наблизитися до розуміння феномена його творчих пошуків і здобутків.
Важко нині загадувати, що міг би ще зробити для української музики Володимир Івасюк, якби йому не вкоротили віку навесні 1979 року. То була величезна втрата для культури, для нашого народу. І про це влучно сказав поетичним словом Богдан Стельмах:
І може, якраз тих пісень
нам забракло
На зламі епох,
І саме без них наше кредо заклякло
В петлі неспромог?
І саме без пісні твоєї так трудно
Вставати з колін? —
До того ж коли дехто хоче облудно
Кількох Україн.
А інший — то жодної радше
не хоче,
Йому — аби фарт,
Вимолює в чорта —
зубами скрегоче
Черговий мільярд.
А третій перевертень
прагне продати
І сад наш, і дім —
Усе, що святе, на поталу
віддати
Убивцям твоїм...
Пряма мова
«Він дарував пісні, як цілунки, і, здавалося, ладен був обійняти світ».
Світлана ЮРЧЕНКО-КОБЕВКО, солістка ВІА «Карпати», одна з перших виконавиць «Червоної рути».
Пряма мова
«З понад ста пісень Володимира Івасюка саме «Червоній руті» випала доля стати візитівкою творчості композитора, а значною мірою й емблемою української пісенності останнього півстоліття. При цьому варто зауважити, що у Володимира Івасюка є низка пісень, що не поступаються їй своїми художніми характеристиками. Але доля є доля... Зрештою, цю пісню оцінювало не академічне журі — її оцінив народ. І завдяки яскравості, завдяки нестримному оптимізму, завдяки аромату українськості, яким просякнута пісня, народ поставив її на вершинну позицію своїх мистецьких уподобань».
Олександр ЗЕЛІНСЬКИЙ, професор Львівської національної музичної академії.
Пряма мова
«Володя завжди залишався громадянином — я не боюсь цього слова, знав, з якого він коріння, і завжди це світилося в нім. На мій погляд, мистець дав урок сучасникам, своїм ровесникам, як треба оберігати своє й не потрапляти під хвилинне затуманення чужим. Завжди стояв на тій позиції, що не варто ходити за тридев’ять земель, за далекі моря шукати щось нове, а віднаходити тут, біля свого першоджерела. І бути достойним того джерела. Тому, напевно, його музика випереджала час».
Василь ЗІНКЕВИЧ, народний артист України, виконавець пісень Володимира Івасюка.
