Такий вигляд має Луцький замок сьогодні.

Усе починалося з «Надії»

Луцьк має кілька пам’ятних місць, пов’язаних з Лесею Українкою. Тут вона 1880-го написала перший свій вірш «Надія» — ще не Лесею Українкою, а маленькою Ларисою Косач. Мандруючи вуличками старого міста, радимо передусім відвідати будинок на вулиці Драгоманова, 23, в якому в 1890—1891 роках жила родина Косачів. Нині тут — дирекція історико-культурного заповідника та музей «Лесина вітальня». Відкрили його ще в серпні 2007-го. Він відтворює інтер’єр квартири Косачів. Помешкання затишне і, як тепер кажуть, з позитивною енергетикою. Сюди хочеться приходити.

Нещодавно у «Лесиній вітальні» дещо обновили експозицію.

— Автор ідеї оновленої експозиції — Віктор Чухрай, — розповідає директор заповідника Павло Рудецький. — Головна наша мета: показати оточення Лесі Українки, типажі людей, які тоді жили, пам’ятки архітектури, які ще і до сьогодні є, храми. Луцьк недарма називали Римом Сходу. На невеличкому клаптику землі містилося багато монастирів: домініканів, шариток, бригідок. Костел, православні храми. Все це бачила родина Косачів. Завдяки підтримці Волинського краєзнавчого музею, який надав нам матеріали зі своїх фондів, ми отримали змогу все показати нашим відвідувачам. У Луцьку такого приміщення, як по вулиці Драгоманова, 23, де мешкала сім’я Косачів, більше немає. Тут вони жили, поруч були кабінети військового присутствія, яке очолював Петро Антонович. Через відчинені вікна можна було почути, як пригадувала Леся Українка, плач матерів, які проводжали синів на службу в армію. Усі меблі та речі побуту відповідають стилю і духу тієї епохи.

До речі, до ювілею письменниці колектив заповідника підготував двомовний (українсько-англійський) путівник «Луцьк родини Косачів» обсягом майже сто сторінок. Книжка чудово ілюстрована та інформаційно насичена. Традиційний настінний календар, який щороку видає заповідник, цьогоріч присвячений ювілею Лесі Українки і називається «Старий Луцьк Лариси Косач». Тут чудові сучасні фото Віктора Чухрая супроводжуються знімком цієї ж локації часів перебування у Луцьку Лесі Українки. Цікавим для туристів буде і кухлик із зображенням письменниці, кафедрального костелу Петра і Павла, замку. Ювілею Лесі будуть присвячені також традиційні щорічні Любартовські читання.

Де ж той дім із садком і річкою?

Відвідувачі «Лесиної вітальні» можуть познайомитися зі спогадами молодшої сестри Лесі Українки Ольги Косач-Кривинюк про перебування родини Косачів у Луцьку.

«Весною 1879 р. оселилася наша родина в Луцьку в «першому» костьольному домі, тобто в мурованому домі поруч з «кафедрою» на Кафедральній чи Костьольній вулиці недалеко від замку. В цьому домі ми жили менш ніж рік, а тоді перебралися до оселі в садибі над самою річкою. Як звалася та частина міста і та вулиця, я, на жаль, не знаю.

Леся розказувала, що вони з Мішею та з іншим дитячим товариством дуже любили ходити до руїн Луцького замку, що там у них відбувалися і різні гри й «поважні» зібрання. Історію замку і подій, що в ньому відбувалися, вони добре знали. Луцький замок Леся згадує у своєму вірші «Віче», написаному 10.08.1901 р.».

Перший «костельний» будинок, де жили Косачі у Луцьку, добре зберігся. Сьогодні це навчальний корпус Волинського фахового коледжу Національного університету харчових технологій по вулиці Кафедральній, 6. Це одна із найстаріших будівель Луцька, споруджена в ХVII столітті для єзуїтського коледжу. Щоправда, досі не відомо, в яких саме приміщеннях проживала тут сім’я Косачів.

Щодо другого будинку «в садибі, над самою річкою», то довгий час вважали, що це шляхетська садиба за адресою Кафедральна, 21. Але де ж річка? З кінця 1920-х років, коли заплаву Стиру обдамбували, ніякої води поблизу цієї садиби не стало. А в 1960—1970-х колись заплавну територію зайняв Центральний ринок. Але ж у часи Косачів попід городом цієї садиби справді протікала протока Стира — Малий Глушець. Навесні вона заливала все довкіл так, що доводилося плавати човнами. Тож не дивно, що Ольга, пишучи свої спомини, згадувала цей потічок як річку. Але про цю локацію говорити вже пізно. Спочатку шляхетський будинок без догляду довго руйнувався, потім згорів. Залишилися лише його фото і малюнки. Донедавна поруч із спорожнілою садибою ріс так званий Лесин ясен, але вночі 30 червня 2020 року могутнє дерево, не витримавши натиску грози, впало. Фрагмент однієї з його гілок зберігається у «Лесиній вітальні».

Щодо Луцького замку, про який часто згадувала Леся у творах і листах, то він перебуває у значно кращому стані, ніж за її життя. Цікавим автографом, який засвідчує, що у фортеці були діти Косачів, є викарбуваний на одній із цеглин замку напис «Ольга Косач».

Хрест на березі Стиру

У Луцьку сталася подія, що відіграла в житті Лесі фатальну роль. 140 років тому на Водохреще на річці Стир під час освячування води вона промочила у крижаній воді ноги і захворіла. Довго не вдавалося знайти місце, де це трапилося.

Опитування старожилів, священиків, пошуки в архівах нічого не давали. Лише в 1996-му доля звела мене з 93-літнім аптекарем Іваном Криштопом, який розповів, що багато років, аж до окупації Луцька Польщею, воду в Стиру святили там, де до річки спускається вулиця Драгоманова (тоді Домініканська). Згодом це підтвердила і лучанка Інна Мохнюк.

Автор цих рядків довго домагався, щоб це місце було позначено відповідною пам’ятною таблицею, благоустроєне. 21 лютого знову довелося побувати на цьому березі. Місце стало охайнішим, принаймні зникли металеві потвори гаражів і хлівів.

Зате дещо змінився профіль берега. З пологого він став обривчастим. Напевно, хтось підсипав його ґрунтом, рятуючи найближчі будинки від повеней. Побачив на березі і православного хреста з розп’яттям. Як розповів директор заповідника Павло Рудецький, встановили його без погодження. Хто це зробив і що мав на меті, поки що невідомо. Можливо, позначили місце, де багато століть лучани освячували воду, а може, на спомин того Йордана року 1881-го і Лесі Українки, яка знайшла тут свою хворобу.

Непорушно стоїть і кафедральний костел Петра і Павла, куди любила бігати маленька Лариса Косач — послухати орган. У роки незалежності храм відновив богослужіння, які супроводжуються неперевершеними звуками органа. Щоправда, інструмент новий, а той, що слухала Леся, невігласи тоталітарної доби розібрали і здали на металобрухт. Двері костелу завжди відкриті і для мирян, і для туристів, які дуже полюбляють цей куточок  Луцька.

Периферія стала центром

Ще важливішу роль у житті Лесі відіграло село Колодяжне, що під Ковелем. Родина мала маєток на Полтавщині та квартири в Києві. Але всі Косачі визнавали, що решта, це все так, а Колодяжне — це, власне, вдома. Там почувалися найкомфортніше.

Важко сказати, чому 27-літній Петро Косач у 1868-му купив у Колодяжному будинок і 472 десятини землі. Можливо, зробив це на догоду молодій дружині Ользі, з якою того року побралися. Вони мешкали у Новограді-Волинському, і купувати маєток за 200 верст здавалося нелогічним. Адже це була глибока провінція, поїзди до 1973-го в Ковель не ходили. Але саме Колодяжному випало відіграти в долі Косачів винятково важливу роль.

Чотирнадцять літ маєтком опікувався брат Петра Антоновича — Григорій. Він заклав і сад. 1882-го до Колодяжного переїхали Косачі: Ольга Петрівна і діти — Михайло, Лариса, Ольга. І аж восени 1891-го з Луцька сюди перебрався Петро Косач, призначений головою Ковельсько-Володимир-Волинського з’їзду мирових посередників.

Сьогодні важко уявити колишнє Колодяжне. Бетонний двоповерховий музей, мощені плиткою доріжки хоч і додають гостям певних зручностей, але не будять ностальгії. Одноповерхового будинку на шість кімнат, який у родині називали старим, уже давно немає. Відвідувачів приймають Лесин «білий» будиночок і батьківський «сірий», споруджені відповідно в 1890-му і 1896-му. Не вдаватимемося до аналізу їх меморіальності, але скажемо так: дух Косачів у них збережено.

Про Колодяжне наша газета писала не раз. Нагадаємо, що працювалося Лесі тут легко і натхненно. В Колодяжному нею написано 80 творів. Тут готувалася до друку її перша збірка «На крилах пісень».

У Колодяжне до Косачів приїжджали Іван Франко, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Григорій Мачтет, Іван Труш, Фотій Красицький.

Із цим куточком Волині пов’язано 25 років життя Лесі Українки. Тепер у Колодяжному — її музей, який за відвідуваністю перевершує усі інші музеї краю.

Ще й досі плодоносить привезений Лесею з Криму кизил. Дарує плоди і посаджена сестрою Ізидорою груша, яку тут називають Спасівкою, бо дозріває на Спаса.

Обірвалося більш як 50-літнє перебування у Колодяжному родини Косачів смертю в 1937-му Лесиного брата Миколи. Він єдиний із великої колись родини покоїться на сільському кладовищі. На початку 2010-х років виникла ідея створити у Колодяжному пантеон Косачів, принаймні тих, хто похований по світах: Ольга — в Німеччині, Оксана — в Чехії, Ізидора — в Америці.

— Але для цього ми маємо ще стати українцями більшими, як ми нині є, і усвідомити вагу своєї культурної спадщини. Сподіваюся, що до тих часів ще доживемо, — каже відомий дослідник життя і творчості Лесі Українки Сергій Романов.
Лесиними стежками помережені також вулиці Ковеля, сіл Скулин, Уховецьк, Волошки, Любитів (у тутешньому озері вона любила плавати). Пам’ятає про Лесю Українку й урочище Нечимне, що на Ковельщині. Саме його відвідини влітку 1884 року надихнули згодом до написання «Лісової пісні».

Волинська область.

Фото автора.