Президія Львівського псевдособору — А. Пельвецький, Г. Костельник та М. Мельник.

У середині 1989 року в Москві розповідали анекдот. Мешканці не могли зрозуміти, чого хочуть жіночки у вишиванках, які стоять з плакатом у центрі столиці. Їм пояснювали: «Розумієш, це греки протестують проти утисків їх українцями». На плакаті було написано: «Ми, українські греко-католики, вимагаємо скасувати заборону нашої Церкви». Звісно, в столиці атеїстичної «імперії зла і брехні» не просто було второпати, що прибулі галицькі жіночки вимагають гарантій своїх конституційних прав як вірян.

Наступ на церковну самобутність

Минуло більше сорока років, як більшовицька влада ще до закінчення Другої світової війни розпочала наступ на Українську греко-католицьку церкву. В Центральній Європі ще тривали бої, а у львівській компартійній газеті глумливо названій «Вільна Україна», 8 квітня 1945 року з’явилася стаття «З хрестом чи з ножем». Автор заховався під псевдонімом Володимир Росович.

Насправді ним був місцевий публіцист Ярослав Галан, дружину якого ще кілька років тому переселили на той світ чекісти. Стаття написана у стилі відвертого доносу. Закінчувалася вона майже вироком греко-католицькому духовенству. Наклепник запитував: «Доки будуть ці людожери агенти Гітлера, прикрившись рясою і саном священнослужителя, творити своє протинародне діло». Виходить, що чекістське знищення його невинної дружини-гуцулки не було злочином.

Проте реакція московсько-більшовицької окупаційної влади не забарилася. Уже в ніч з 10 на 11 квітня заарештовано митрополита Йосифа Сліпого з іншими греко-католицькими владиками. Очільника Церкви вивезли до Києва, де засудили на вісім років позбавлення волі. Через кілька років термін «нарощували» ще двічі. Лише за старання Ватикану в 1963 році владику звільнили. Ще більше двох десятиліть він напружено працював для рідної Церкви і свого народу, хоч доводилося проживати за кордоном.

Не минуло й двох років після арешту владик, коли атеїстична влада заборонила діяльність їхньої Церкви. Щоправда, надалі вона існувала в підпіллі як «катакомбна» аж до скасування заборони її перед розпадом СРСР. Своїм злочинним діям влада намагалася надати «законності».

8-10 березня 1946 року фактично чекісти провели так званий Львівський собор, на якому греко-католицьке духовенство заявило про «саморозпуск» своєї Церкви. Зовні так і видавалося. Проте насправді долю кількамільйонного християнського населення вирішували не на соборі, а в далекій Москві. У Львові настанови «батька народів» виконували прислані чекісти, чужі до церковних справ і майбутнього українського народу.

Вороги українського народу трактували Греко-католицьку церкву як чужу для України, хоч факти свідчать про інше його ставлення. Видатний історик Дмитро Дорошенко писав, що ця Церква «стала головним заборолом української народности проти полонізації». Водночас вона протидіяла змосковщенню нашої людності, що забезпечило провідну роль Галичини в національно-визвольній боротьбі в другій половині ХІХ і ХХ столітті як своєрідного національного «П’ємонта». Підвищення такої ролі неодмінно пов’язано з діяльністю великого митрополита Андрея Шептицького. Уже наприкінці ХІХ ст. «уніатське духовенство під проводом свого митрополита графа Андрея Шептицького стало остаточно на народно-українському ґрунті» (Д. Дорошенко).

У названій статті Я. Галана чимало уваги приділяється перекрученню душпастирської діяльності митрополита Андрея Шептицького. Хіба міг апологет московського поневолення українського народу визнати, що заснована в 1917 році Російська греко-католицька церква на чолі з Леонідом (Леонтієм) Федоровим вважала своїм зверхником українського владику? Публіцист навіть пише про «толерантне ставлення радянської влади до уніатської церкви та її духівництва», що не відповідає широко відомим фактам.

Собор святого Юра у Львові.

Лукавство атеїстичної окупаційної влади

Заборона УГКЦ начебто вийшла з її середовища. Через три тижні після закінчення Другої світової війни в Європі три священики звернулися до Ради комісарів УРСР з проханням затвердити «Ініціативну групу по возз’єднанню греко-католицької Церкви з Руською Православною Церквою». Чи не парадокс? Без сумніву, прохачі знали, що звертаються до безбожницької влади, яка рік тому арештувала їхніх владик. Проте вони «розкаюються» в різних гріхах, бо начебто «помилялися в оцінці радянської дійсности й історичної місії СРСР».

Вони хвалять «доблесну, подиву гідну радянську армію», зазначають, що «генераліссимус Сталін увійде в вічну історію як об’єднувач українських земель», наголошують на «дуже великих заслугах Микити Сергійовича Хрущова» тощо. Їхні «високомовні подяки» доповнюються запевненням: «Ми маємо повне довір’я до Радянської влади…»

Що ж виходить? Для боротьби проти Церкви безбожницька влада проводить агресивну протирелігійну пропаганду, виховує молоде покоління в атеїстичному дусі, засудила без жодних на те підстав греко-католицький єпископат, знищила тисячі храмів, не тільки католицьких, а й православних, вчинила інші злочини, натомість відступники, деморалізовані страхом, глорифікують таку діяльність. Вони пишуть, начебто «для думаючих ясно, що уніятська Церква, як уніятська, в цих нових умовах державного й народного життя являється історичним пережитком». Порівняймо таке «каяття» з самовідданістю християнських неофітів, яких оспівав Тарас Шевченко в однойменній поемі.

«Ініціатори» на цьому не зупиняються. Вони пишуть: «Коли весь український народ об’єднався в один державний організм, то і його Церква мусить об’єднатися в одну Церкву — у свою рідну, незалежну від чужинецької кормиги, в православну, що є Церквою наших батьків». Треба зазначити недоречність такого підходу, адже як організація людських душ Христова Церква не знає кордонів, а християнство не знає політичних засад, не може пристосовуватися до умов державного і народного життя, бо тоді воно залежало б від політичної і суспільної кон’юнктури. Наголос на поверненні до «віри батьків» ще більше посилює невизначеність. Таке твердження можна розглядати у вузькому значенні. Тоді треба ототожнювати віру з греко-католицизмом (уніатством). Водночас широке трактування віри батьків неодмінно веде до ототожнення з вірою предків, цебто до поганства (язичництва), дохристиянських вірувань.

Автори звернення до безбожницької влади нагадують не слуг Церкви, а пересічних політичних опортуністів. Без жодного сорому, вони осуджують перед атеїстичною владою своїх владик. У цьому переконують такі їхні слова: «На жаль, наші єпископи не зорієнтувалися ні в політичній, ні в церковній нововитвореній ситуації, і хвиля життя перейшла над їхніми головами, а ми лишилися на розбитому кораблі». Якщо проникнути в суть цього твердження, то виходить, що християнство багато втратило тому, що з його середовища вийшли відомі мученики за Церкву, бо начебто вони «вводили стан безвладдя й дезорганізації». Коли йти далі, то доведеться визнати, що в політичній ситуації найбільше зорієнтувався Юда, бо зрозумів суть життя і не впустив його над своєю головою.

Якщо вірити авторам звернення, то в московсько-більшовицьких планах знищити Греко-католицьку церкву завинили митрополит Йосиф Сліпий та інші арештовані владики, які захищали Церкву Андрея Шептицького. Самі ж відступники видають себе за тих, які свідомо вирішили «вивести нашу Церкву зі стану анархії в стан консолідації». Отож вони просять дозволу від атеїстичного уряду «на перетворення її (католицької Церкви) в православну Церкву». Інакше кажучи, автори звернення під консолідацією розуміють капітуляцію перед безбожним ворогом і просять його атеїстичного «благословення». Шукати якоїсь логіки в таких «аргументах» марно.

Звісно, атеїстична влада підтримала зрадників, надала їм широкі повноваження щодо всього греко-католицького духовенства в Галичині. З погляду права урядове (і, безумовно, партійне) утвердження ініціативної групи доконечно визнати за нікчемне. Ініціативна група була навіть «уповноважена» видавати «посвідки» своїм прихильникам. Водночас отець-доктор Гавриїл Костельник «обґрунтовував» догматичні засади підпорядкування Греко-католицької церкви Московському патріархатові і «відходу від Риму».

Собор з порушеннями церковного права

Собор не міг відбутися без участі греко-католицьких єпископів. Про таке представництво подбав Московський патріарх Алексій, висвятивши єпископів, що не належали до його Церкви і лише після хіротонії перейшли на православ’я. Шукати в цьому якоїсь логіки марно. Навіть Г. Костельник наголосив, що «преосвященних Антонія і Михаїла ніхто з людей в єпископи не вибрав, лише вони самі себе вибрали, а вибрали саме працею в Ініціативній групі». Інакше кажучи, новоявлені єпископи були самозванцями. Без сумніву, такі владики як православні не могли представляти Греко-католицьку церкву.

На собор до львівського храму святого Юрія прибуло 235 учасників (216 від духовенства і 16 від мирян) з очікуваних 247 представників. Парадокс у тому, що собором греко-католицького духовенства і мирян керували православні клерикали, а президії зібрання навіть не вибирали. Вже такі порушення підтверджують його незаконність. Відкриваючи зібрання, Костельник пов’язав із собором «початок відродження християнства взагалі». Як виявилося, на собор прибула делегація від Московської православної патріархії (єпископи Макарій і Нестор та протоієрей Ружицький), яка визначала його перебіг, хоч все заздалегідь погоджувалося з органами державної безпеки.

Учасники «дискусії» закликали до «возз’єднання з Руською (Московською) православною Церквою, викривали «кривди Риму», «невдачу Унії», таврували «злочини українсько-німецьких націоналістів», скаржилися на «погрози лісовиків», хвалили «великі заслуги» товариша Сталіна перед українським народом. Про кривди українського народу від московських окупантів не згадували, хоч після Великого Голодомору 1932—1933 рр. минуло лише 13 років. Зрештою, все зводилося до одного: після політичного возз’єднання неодмінне возз’єднання релігійне. Хоч виступів на релігійні теми не було, Г. Костельник підсумував, що «на соборі отці-делегати не висунули ні одного аргументу проти нашого возз’єднання з Православною церквою».

Собор закінчився голосуванням за дивну суперечливу пропонову: «Чи отці вважають справу розриву з Ватиканом та возз’єднання з Православною Церквою за дозрілу до того, щоб можна її зараз же проголосувати, або отці делегати хочуть ще продовжувати дискусію?» Голосування було відкрите. Не просто твердити, що спонукало делегатів піднести руку за таку невизначеність, але можна сказати однозначно: «Страх». Підсумовуючи, Г. Костельник наголосив, що «тільки Апостольський Собор мав таке благословення свише, як наш». Який «Апостольський Собор» мав на увазі очільник Львівського лжесобору, відповісти непросто. Дослідники нашої Церкви вважають порівняння Костельника «простеньким і дешевеньким перебільшенням».

Якщо Берестейський собор мав як підсумок «з’єдинення рівного з рівним», то так званий Львівський собор означав капітуляцію українського греко-католицького духовенства перед православним Московським патріархатом, капітуляцію без гарантій жодних прав для Української церкви, поглинання із наївними сподіваннями «на добру волю старшого брата». Проте таку ласку вже не раз і не два спростовувала історія українсько-московських відносин.

Про об’єктивне обговорення на Львівському соборі не могло бути мови, адже опозиція не брала участі в ньому. Завершився собор надсиланням телеграм не тільки московському патріарху Алексію, а й «вождеві народів» Сталіну. У першій телеграмі делегати переконували, що «все нас з’єднує — і віра, і історія, і душа, і мова, а ніщо нас не роз’єднує». Спростувати таке брехливе твердження під силу кожному, хто знайомився з історією українсько-російських відносин.

Приклад Львівського собору Московія використала при проведенні відповідних зібрань в Ужгороді, Пряшеві й навіть Бухаресті.

Львівський собор 1946 року став Голготою для Української Греко-католицької церкви, але справедлива історія все поставила на свої місця. Перед розпадом СРСР Церква воскресла, а натомість «імперія зла і брехні» припинила своє існування!

Олег ГРИНІВ, професор.

Львів.

Фото із відкритих джерел.