На знімку: Петро Полтава.

Вона творилася після Другої світової війни, коли на наших землях тривала повстанська боротьба за національне визволення. Концепція була орієнтована на інтелігенцію всієї України, а не лише Західного регіону.

Петро Полтава — це один із псевдонімів, під якими виступав Петро Федун (1919—1951 рр.), уродженець села Шнирів на Львівщині. Як публіцист і заступник голови Генерального секретаріату Української Головної Визвольної Ради (УГВР) він брав й інші псевдоніми, зокрема, Волянський, Север, Зенон, П. Савчук. Водночас П. Полтава виконував обов’язки члена Проводу ОУН, керівника Головного осередку пропаганди Проводу ОУН, референта політвиховного відділу Головного військового штабу УПА, керівника Бюро інформації УГВР.

Майбутній ідеолог навчався в львівському медінституті, але був мобілізований до Червоної армії: воював проти Фінляндії, потім — проти нацистської Німеччини. Потрапив у німецький полон, утік і повернувся на рідні землі. Працював редактором журналу «Юнак», крайовим провідником юнацтва ОУН на західноукраїнських землях у 1942—1943 роках, комендантом Школи кадрів юнацтва в Карпатах. Посідав чільне місце в національно-визвольній боротьбі 1940—1950-х років.

До нас дійшло 34 праці ідеолога національного визволення. На жаль, вони ще не стали надбанням дослідників національної думки.

Загинув у бою з червоними окупантами. Де його могила — невідомо.

Ідея — орієнтир боротьби

Як ідеолог П. Полтава не мав сумніву, що «ніколи і ні при яких умовинах ідея Української Самостійної Соборної Держави не може бути підмінена ніякою іншою ідеєю».
Відродження Української держави він аналізує в руслі тенденцій повоєнного часу. Українське питання трактує як питання світового значення.

Як відомо, поняття нації має різне тлумачення. Наш теоретик вважає, що нації — це окремі людські спільноти, які існували ще в давні часи. Проте він підходить до цього поняття у сучасному розумінні, започаткованому в часи Великої французької революції. Для Франції поняття нації і держави ототожнюється.  Інакше трактували націю роз’єднані німецький та італійський народи, які прагнули об’єднатися в національні держави. Нарешті, формально незалежні держави поза межами Європи домагалися фактичної незалежності.

Підхід П. Полтави зберігає актуальність після розпаду СРСР, коли російське керівництво хоче зберегти своє домінантне становище на пострадянському просторі попри правову незалежність колишніх «союзних республік», що фактично були провінціями єдиної російської радянської імперії.

П. Полтава доходить висновку, що

в концепції самостійної України під ідеєю нації треба розуміти «саме ідею національної незалежності народу в його власній самостійній державній організації».

Лише таке тлумачення ідеї нації відповідає національним інтересам українців. У П. Полтави ідея нації пов’язана з «ідеєю демократичної конституційної парламентарної держави».

Далі він зазначає: проти ідеї нації борються і буржуазія, і пролетаріат. Буржуазія звульгаризувала саму ідею, позаяк підпорядкувала національні інтереси власним класовим. А пролетаріат під впливом марксизму протиставив ідеї нації ідею диктатури пролетаріату, цебто панування однієї частини національної спільноти над іншою.

Проте у змаганні з імперіалістичною буржуазією прихильники ідеї нації вийдуть переможцями. Такого висновку П. Полтава доходить щодо соціалістичного пролетаріату: «Сторічний майже досвід існування соціалізму доказує, що йому не вдалося знищити чи як-небудь захитати ідею нації». Переконливий доказ — високий рівень патріотизму робітничого класу і державних, і поневолених народів. Аргументи нашого краянина особливо переконливі після розпаду СРСР.

Навіть соціалісти визнали право націй на самовизначення, а під час Першої світової війни заявили про підтримку своїх урядів.

Не було створено якоїсь «нової, антинаціональної суспільності», хоч, як знаємо, в СРСР теревенили про створення «єдиного радянського народу» на російській основі, але його спростував розпад «імперії зла і брехні». Тепер, як і зазначав П. Полтава, соціалізм вже не ототожнюється з марксизмом.

Отож нація визначає «основну розвиткову тенденцію історичного прогресу» в системі основних суперечностей сучасного світу.

Для утвердження ідеї нації особливе значення мали «14 пунктів», проголошені в 1918 р. президентом США В. Вільсоном, у яких «національний принцип висунено вперше як основний принцип політичної організації світу». Нехтування національного питання призводило до розгортання національно-визвольних воєн, які підривали основну силу держави-поневолювача, а часто спричиняли міждержавні й навіть світові конфлікти. Нині така небезпека виходить від керівництва Російської Федерації, яка не хоче розуміти, що, як писав П. Полтава, «історія розвивається в напрямі творення самостійних національних держав усіх народів». Звісно, багатонаціональна Росія не може бути винятком.

Колоніальна політика СРСР

Як зазначає П. Полтава, за своєю суттю більшовицька політика на поневолених землях не відрізняється від політики царських імперіалістів. Ідеолог аналізує грабіжницьку політику Московії щодо України після «возз’єднання» 1654 року. Форми грабіжництва численні: військові реквізиції, закріпачення українського селянства, роздавання маєтків царським вислужникам, колонізація російськими селянами південної України (пізніше безпідставно прозваної «Новоросією»), нищення самостійності української торгівлі тощо. Треба брати до уваги й духовну колонізацію України, насамперед ліквідацію самостійної української церкви.

Колоніальна політика більшовицької Росії на національних «околицях» — це грабіжницька політика, пристосована до нових умов. Сталінське керівництво орієнтувало економічний розвиток «союзу суверенних республік» на жорстку централізацію і «міжреспубліканський» поділ праці. П. Полтава аналізує колоніальну політику сталінського керівництва у сільському господарстві, промисловості, інших галузях.

Суцільна колективізація сільського господарства України означала переворот у цій галузі економіки. Для України сталінська колгоспна система особливо трагічна, бо спрямовувалася насамперед проти середняка. Вона перетворила в невільників понад 4/5 української людності, ще більше посилила експлуатацію України як «житниці» імперії. Колоніальна влада замикається, в основному, на виробництві в Україні пшениці й цукрових буряків, але не дбає про інтенсифікацію аграрної економіки.

Більшовицька влада позбавила селянство елементарних прав, у чому переконує режим паспортної системи.

З якихось причин П. Полтава, галичанин, не згадує про Голодомор з його трагічними наслідками.

Далі проаналізовано наслідки московсько-більшовицької колоніальної політики в промисловості України, що посилювала економічну залежність України від Росії в межах «єдиного народногосподарського комплексу». Її особливий цинізм проявився в роки Другої світової війни. Відступаючи з України, більшовицька влада забрала все, що тільки змогла, а все інше зруйнувала. Після повторної окупації, прозваної «визволенням», експлуатація знекровленого українського народу набула загрозливих розмірів.

П. Полтава називає такі її форми, як «податки, страхові оплати, позики, датки в грошах і натурі в фонди армії, фонди оборони, перемоги». Водночас широко використовували на тяжких роботах працю жінок і дітей.

Висновок П. Полтави однозначний: «СРСР — найжахливіша у світі тюрма народів, країна найжорстокішого національного, політичного і соціального гноблення підсовєтських народів, в тому числі (коли йдеться про політичний і соціяльний гніт) і народу російського».

Як обґрунтовує П. Полтава, московський імперіалізм обертається лихом не лише для поневолених народів, а й для всього світу. Якби Росія була національною державою, то вона не могла би і мріяти про загарбання Балкан, Константинополя,

Передньої Азії, Курильських островів тощо. Так може діяти «тільки велика Росія — велика як з погляду території, так і щодо кількості населення». Третю світову війну, пише П. Полтава, теж можуть розпочати, най-
імовірніше, російсько-більшовицькі імперіалісти, на щастя, до цього не дійшло.

З перспективи світового розвитку

Неодмінність побудови Української держави П. Полтава обґрунтовує на основі ідеї нації як вирішальної сили світового розвитку. Її роль він пов’язує з низкою факторів: зацікавлення історичним минулим народів у період романтизму, пожвавлений економічний розвиток, посилення комунікацій і зв’язку, залучення до активного політичного життя широких мас, підвищення загальної освіти народних мас і впровадження загальної військової служби, а також посилення політичного й економічного гноблення народів чужоземними поневолювачами.

Для П. Полтави суспільний і економічний лад майбутньої України означає ліквідацію експлуатації людини людиною. Такий висновок відповідав програмним настановам ІІІ (надзвичайного) Великого Збору ОУН (1943). У майбутній Українській державі буде створене безкласове суспільство, що «причиниться лише до зміцнення української нації, піднесе її на вищий ступінь національної спаяности і свідомости». Як знаємо, історичний розвиток уніс корективи в такий висновок, що, втім, не заперечує засад концепції, яку запропонував П. Полтава.

Основне методологічне положення концепції підтвердив український національно-визвольний рух.

Ідеолог дійшов висновку: «Національно-визвольна боротьба кожного народу раніше чи пізніше кінчалася завжди його повною перемогою», а намагання теоретиків імперіалізму фабрикувати «теорії» «про необхідність творити великі політичні комплекси з огляду на складність теперішнього економічного життя» спростовані історичним розвитком. Прихильники імперіалізму заперечували саму можливість проголошувати нові держави. До речі, такої позиції дотримувався Сталін перед «створенням» СРСР, а також, як не дивно, деякі чільні діячі західних держав. Намагання зберегти ядерну зброю під контролем Москви спричинило нинішню напругу у світі через агресивні зазіхання Кремля.

Економічний фактор, зазначає П. Полтава, не заперечує ідеї нації, адже політична рівноправність народів гарантує їхній економічний розвиток. Зрозуміло, про заперечення міждержавної економічної співпраці не може бути мови, адже вона сприяє загальному культурному й цивілізованому прогресові. Звісно, ідея міжнародного співробітництва вимагає дотримання принципу національного самовизначення народів.

Після утвердження національної держави український народ «буде йти в авангарді боротьби за найширше співробітництво між усіма народами світу». Таке передбачення збігається з прогнозом нашого ідеолога Ю. Липи, який обґрунтував геополітику майбутньої Української держави.

Ідея нації неодмінно переможе — такий основний висновок концепції, яку запропонував П. Полтава, спрямувавши її проти більшовицької імперії. Минуло сорок літ — історія підтвердила таке передбачення теоретика національного визволення.

Олег ГРИНІВ, професор.

Львів.

Фото з відкритих джерел.