Кам’яна могила-меморіал, зведена вдячними земляками на місці загибелі героїчного подружжя і зруйнована після приходу радянської армії в 1944 році.
Нині тут зосталося десь півтори сотні жителів. Старожили розповідають, що в першій половині ХХ століття, тобто в австрійські, а згодом — польські часи, тут працювало чотири млини (через село протікає річка, а радше, потік Брушиця), кілька олійниць, де били смачну конопляну олію, був кам’яний кар’єр... За переписом, який 1922 року провели окупаційні польські власті, в селі проживало понад півтори тисячі людей.
Станичного кликали «Савою»
...Уранці 10 квітня 1941 року у Слобідку Струсівську під’їхала підвода з групою енкаведистів і зупинилася в центрі села. Попервах начальник районного НКВД Лобанов довго про щось розмовляв із головою сільради Іваном Коб’ялкою в його кабінеті. У селі Івана, який ревно служив новим поневолювачам, називали по-вуличному «Бумою», бо він чи не за кожною фразою вживав паразитуюче слово «бум». А вже після тієї розмови Лобанов з озброєними бійцями попрямував до обійстя Михайла Прусака, що поруч притулилося до крутого схилу в центрі села. Але господаря в хаті не за-стали. «Ще зранку подався до Струсова — має там щось купити для господарки», — пояснила непроханим гостям дружина Стефанія. — «А коли повернеться?» — «Думаю, що після полудня буде. Що йому там довго робити», — відповіла стривожена жінка...
І тут зробимо невеликий авторський відступ. Річ у тім, що нині живих свідків тієї передвоєнної трагедії у Кам’янці не зосталося. Та й того далекого квітневого четверга всі ховалися подалі від непроханих гостей, бо зустріч із ними не віщувала нічого доброго. Уже пізніше хтось щось чув від своїх родичів або сусідів, щось там люди говорили. Та здебільшого мовчали, бо за такі розмови можна було собі нажити неприємностей. Комуністична пропаганда робила все для того, щоб про цю героїчну подію забули, начебто її зовсім не було.
І лише 1968 року в Нью-Йорку вийшов друком нарис «Міцніші скелі», де відновлено подвиг подружжя Прусаків. Автор того документального твору — односельчанин героїв Мар’ян Курочка, який тоді мешкав у Слобідці Струсівській, а після війни опинився за океаном. Згодом розповідь про героїчний здвиг Прусаків подала американська україномовна газета «Свобода». Отож у нашій газетній публікації, щоб відтворити події 80-річної давнини, будемо в основному посилатися на документальний твір Мар’яна Курочки «Міцніші скелі».
Михайло Прусак виріс у національно свідомій родині, де праця, любов до України і Божі Заповіді були понад усе. Його батько — Матвій Прусак, муляр за фахом — залюбки працював на землі, завідував сільською читальнею, яка належала «Просвіті». Свою любов до книжки він прищепив і Михайлові. Окрім того, син добре опанував столярство, чим і заробляв собі на хліб насущний. Навесні 1937 року Михайло поєднав свою долю з роботящою сільською дівчиною Стефанією (з дому — Матвіїв), а невдовзі у них з’явився первісток Тарасик. Ще десь у середині 30-х років молодий столяр вступив у підпільну Організацію українських націоналістів (ОУН), а напередодні війни районний провід призначив його станичним у рідному селі. Мав псевдо «Сава».
Обійстя Прусаків стояло біля перехрестя двох головних доріг у центрі села, майже навпроти сільради. Позаду подвір’я стіною височіла кам’яна скеля, до якої притулились хата, стайня і майстерня, де господар столярував. У самій скелі була глибока пивниця, яку видовбав ще батько Михайла, — вхід до неї прикривали великою плитою. З часом цей вхід затулила стайня і ним стало користуватися незручно. Тоді молодий ґазда обладнав новий вхід у підземну схованку.
Зрадником виявився голова сільради
Та повернемося знову до Слобідки Струсівської того весняного ранку 41-го...
— Немає Прусака вдома. Жінка каже, що подався у Струсів — має там щось купити, — кинув роздратовано Лобанов, повернувшись до сільради.
— Та то Стефка щось крутить. Не видів я, щоб він запрягав коней. Не вмієте ви шукати, — делікатно дорікнув енкаведисту сільський голова. — Я його зараз приведу.
Скориставшись цією паузою, Стефанія прихопила буханець хліба, глечик із водою і пірнула в криївку до чоловіка. Своїм чутливим жіночим серцем вона, очевидно, відчула, що Михайло з того кам’яного мішка живим уже не вийде, і вирішила залишатися з ним до кінця.
А тим часом по кам’яній долівці у стайні вже стукотять чоботи енкаведистів, які впритул підійшли до входу в криївку. Попереду — замполіт Рибалка.
— Не роби дурниць, здавайся! — пробує він переконати Михайла. — Від нас уже не втечеш.
У відповідь — автоматна черга, і замполіт та ще один зайда падають мертві на кам’яні плити.
Лобанов зі своїми опричниками не очікував такого повороту подій. Він явно нервує, розуміючи, що за втрати особового складу, особливо — замполіта, обласне начальство його по голові не погладить. Отож терміново мчить на військове летовище, розміщене в полі буквально за кілометр-півтора від села. Просить підмоги, бо, мовляв, у Слобідці Струсівській під час операції нарвалися на організований опір. Можливо, там діє ціла оунівська боївка.
За якусь годину-другу село повністю взяли в облогу, що його вже ніхто не міг залишити, ані прийти на допомогу. А тим часом енкаведисти приводять на подвір’я Прусаків сестру Стефанії Гєню і змушують її спуститися в криївку — переконати Михайла, щоб він перестав чинити опір. Мовляв, ніхто їх арештовувати не буде.
— Міську, не стріляй, це я йду, — щосили кричить Гєня, наближаючись до входу в криївку.
— Підходи, не бійся, — почулось у відповідь.
Але енкаведисти не можуть обійтися без підлості. За жінкою до входу буквально метнувся один з облавників і жбурнув туди гранату. Переляканий крик Гєні заглушив страшний вибух. Коли розвіявся їдкий дим, енкаведист вирішив зазирнути в отвір, видко, сподівався, що подружжя загинуло. Та у відповідь отримав кулю в лоб.
На тому і завершився перший день кривавого протистояння в маленькому галицькому селі. Разом із надвечірніми присмерками на землю посипався дощ із мокрим снігом.
Артилерійський вогонь проти двох сміливців
А вранці до півтора десятка московських зайд, озброївшись гранатами, знову зробили спробу наблизитись до криївки. Та вони не врахували того, що сміливий підпільник виліз із кам’яного мішка й очікував їх на подвір’ї. Отож коли облавники підійшли впритул до стайні, одну за одною метнув дві гранати. І знову не всі вороги повернулися назад.
Лобанов скаженів від безсилля. І вирішив пустити обійстя Прусаків з вогнем, сподіваючись на те, що вогонь і дим знищать нескорене подружжя. Десь знайшли пожежну помпу, підігнали до криниці і почали поливати водою солом’яні стріхи сусідніх селянських хат, щоб на них не перекинувся вогонь. На це пішло кілька годин, а вже тоді підпалили хату під горою. У вогні згоріли і стайня, і майстерня... Пішло з вогнем усе нехитре добро селянської родини, нагароване тяжкою щоденною працею. Добре, що хоч худобу вигнали зі стайні.
Тоді енкаведисти зігнали селян, щоб вони розібрали згорілі будівлі й у такий спосіб оголили доступ до входу в криївку. Адже московські карателі добре знали, що Михайло у своїх односельчан не стрілятиме. Зрештою, так воно і сталося. Однак то мало чим допомогло облавникам. І тоді вони знову приводять — тепер уже на попелище — Гєню і змушують її ще раз спробувати спуститися в криївку, де переконати своїх ближніх здатися на милість ворогам. Добратися через обгорілі розвалини до потрібної плити у стайні їй допомагали двоє односельців. Один із них — поляк Антін Нановський. І коли жінка вже почала спускатися сходами вниз у кам’яне підземелля, один з енкаведистів штовхнув туди і Нановського. Московські зайди сподівалися, що напруження, яке тоді відчувалося в Галичині у стосунках українців із поляками, не дасть змоги обложеним у криївці вести приховані, недоступні для енкаведистів розмови.
Треба сказати, що Нановський, опинившись у підземному сховиську, не на жарт перелякався. Боявся, що «заведений» ворогами Михайло може його пристрелити. Але той навпаки — став заспокоювати свого сусіда. А заодно поцікавився, скількох енкаведистів він відправив на той світ. Почувши про цифру «13», пошкодував, що так мало. Та й, очевидно, Господь, йому вже не дасть шансу збільшити цей рахунок.
Плакали-ридали сестри, обіймаючи одна одну, розуміючи, що то їхня остання зустріч на цьому світі. Гєня зняла з себе кожушину і накинула на плечі сестри, бо в криївці було доволі холодно. Про всі ці подробиці автор нарису «Сильніші скелі» почув пізніше від Нановського.
Розмова у криївці затягнулася. Енкаведисти занепокоїлися, що Прусак не випустить поляка живим або візьме його в заручники. Тому послали поближче до підземної схованки дружину Нановського з малими дітьми, які зчинили страшний лемент і плач.
— Ну що, сусіде, не згадуй лихом, — мовив Михайло до Нановського. — І скоріше вилазь, бо діти переживають за тата.
Та заледве Гєня з Нановським вибралися з-під землі, як їх енкаведисти одразу потягли на допит. Та нічого втішного для себе вони не почули: підпільники живими не здадуться.
Наступного дня, в суботу, три пари коней притягнули з військової частини, що дислокувалась у Теребовлі, гармату. Дев’ять артилерійських снарядів, випущених з неї, довершили те, що не зміг зробити вогонь, — проламали кам’яні плити, що прикривали вхід до криївки, а немилосердна шрапнель від вибухів вкоротила віку її оборонцям.
Стефанія загинула вагітною
Мертві тіла Прусаків витягли з-під кам’яного завалу, вкинули на підводу і повезли до Теребовлі. Де їх поділи — ніхто не знав. Та буквально через три місяці в Галичину прийшли німці, і сторож міського кладовища показав місце, де захоронено вбите подружжя — саме йому тоді довелося копати яму, куди скинули мертві тіла і наспіх засипали землею.
Наприкінці 60-х років автору цих рядків довелося почути від близьких до Прусаків людей (а моє село Застіноче розташоване за якихось два кілометри від Кам’янки), що Стефанія загинула вагітною. А маленького Тарасика забрала родина, де він і виріс. Працював шофером автобуса в Теребовлі.
10 вересня 1941 року Стефанію і Михайла Прусаків перепоховали з великими почестями на місці їхнього бою з більшовиками. Цей похорон вилився в яскраву маніфестацію українського духу, українського героїзму.
Після повернення у 1944 році радянської влади, чи як у Галичині звикли говорити: після «приходу других совітів», комуністи зруйнували кам’яний меморіал, зведений на місці загибелі Прусаків, останки нескорених героїв викинули, а саму могилу зрівняли із землею. Що-що, а оскверняти могили наших героїв, насміхатися над нашими звичаями і мовою, глумитися над історичною пам’яттю українців російські поневолювачі добре навчилися ще з петровських часів і з сатанинською насолодою роблять це й сьогодні.
Нині в Україні за межами колишнього Теребовлянського району мало хто знає про героїчний здвиг Стефанії і Михайла Прусаків. А вартувало б для них знайти бодай абзац у підручниках нашої новітньої історії, написати розгорнуту документальну повість чи навіть роман, зняти захоплюючий телесеріал... Чи то і про нас із глибоким болем сказав великий Кобзар: «Славних прадідів великих правнуки погані...».
Тернопільська область.
Факт
Про подвиг молодого подружжя зі Слобідки Струсівської першою сповістила львівська газета «Українські щоденні вісті» від 13 липня 1941 року. У короткій замітці йдеться про те, що Михайло Прусак разом із дружиною боронилися від енкаведистів дві доби. Зокрема, він викидав назад із криївки ворожі гранати, відстрілювався і загалом знищив 13 нападників. Тим часом більшовики намагалися підпалити його хату, зрештою кинули в криївку газову гранату, від якої задушилися відважні підпільники.
Пряма мова
«Осмілені енкаведисти отарою посунули на пожарище — роздивитися, звідки братися за витягання трупів. Але їх, як і всю Слобідку Струсівську, вразила неймовірна несподіванка. З-під згарища, де вже, здавалося, не могло зостатися нічого живого, раптом обізвався автомат — його черга звалила з ніг ще одного більшовика. Отже, Михайло був ще живим! І не лишень живим, а й спроможним до подальшої боротьби!»
Мар’ян КУРОЧКА.
Фрагмент із нарису «Сильніші скелі». Нью-Йорк. 1968 р.
Пряма мова
«Дуже певний себе, Коб’ялка подався на Прусакове обійстя, ввійшов до стайні, відвалив плиту і гукнув в отвір у криївку:
— Вилазь, Прусаку, переді мною не скриєшся!
Видно, що Михайло промовив зі свого сховку щось до совісті Коб’ялки, до давнішої дружби, бо той відповів:
— Я тепер тобі не друг, а службовець радянської влади!
— Ти став зрадником, Коб’ялко! — крикнув Михайло з ями. — А знаєш, що зрадника чекає?..
Спитався і заразом сам дав відповідь: з ями бахнув постріл, і Коб’ялка, ранений у руку, швидше від кулі вилетів із стайні.
— Він є тут, — зарепетував на все подвір’я. — Він мене ранив у руку!..
Притискаючи рану другою рукою, Коб’ялка, мов божевільний, погнав до сільради».
Мар’ян КУРОЧКА.
Фрагмент із нарису «Сильніші скелі». Нью-Йорк. 1968 р.
P.S. Автор щиро вдячний вчительці історії Марії Вергун із Кам’янки і журналісту, краєзнавцю Ірині Скасків, уродженці містечка Струсова, за допомогу у збиранні фактажу для цього матеріалу.
Весільне фото Стефанії й Михайла Прусаків (1937 р.)
Фото надано автором.
