— Шановний Василю, у цю коронавірусну песимістичну пору і підбиття творчих підсумків за рік минулий якось затягується... І все ж, гадається, здобуток торішній вагомий: ужгородка Оксана Луцишина стала Шевченківським лауреатом...

— Підбиття підсумків — відносне поняття, застосовувати його можна до будь-якого періоду життя... От, приміром, я завершив роботу над рукописом і оголосив про це. Отже, підбив підсумки двох-трьох літ роботи. Але минулий рік перевернув уявлення про час, про світ — усе перемішалося, стало з ніг на голову. Наклади книжок скоротилися, продажі впали і сягнули критичної межі. З другого боку, як показують дослідження, люди почали читати більше, отже, і купуватимуть більше. Надія є. А для письменника пандемія — це і нові можливості. Адже багато справ тепер залагоджуються онлайн — не виходячи з дому. А це море вільного часу, який можна використати для творчої роботи.

Наша обласна письменницька організація у цей час вийшла на новий рівень. І не тільки тому, що наша представниця отримала Шевченківську премію. Це, до речі, її персональна заслуга. Ми лиш підтримували морально та вболівали за неї. І вона гідна найвищої нагороди. А організація зробила ривок в опануванні віртуального простору. Ми регулярно виходимо в прямі ефіри, популяризуємо українську літературу Закарпаття, зміцнюємо зв’язки між обласними письменницькими організаціями, працюємо на майбутнє, стоїмо на варті українського слова.

— І все ж: яким видався для письменників Закарпаття високосний 2020-й?

— Якщо коротко: ми вижили. А загалом, було дуже важко. Бо письменники залежать від продажів своїх книжок. Вони хочуть спілкуватися з читачами на презентаціях. Письменники теж переживають усі ті труднощі, які відчуває суспільство. Але головне — не здаватися і працювати. Більшість із нас так і робить. Багато хто отримав цього високосного року і відзнаки, і премії, і нагороди. Ми видали немало книжок, які ще презентуватимемо. А ще наша спілка поповнилася — ми прийняли п’ять нових членів.

— Є стереотип, що письменник має жити й творити там, де вирує життя. А література Закарпаття нині твориться далеко від обласного центру — у Мукачеві, Іршаві, Широкому Лузі, Виноградові, Великих Лазах... Як це оцінювати?

— Цілком нормально. Хоча в обласному центрі мешкати творчій людині простіше і краще, ніж у провінції, та життя в глобальному світі стирає межі. Єдиний, на мою думку, негатив у менших населених пунктах — це відсутність творчого середовища. Адже всіх нас як особистостей формує середовище. Зменшення кількості письменників в Ужгороді веде до того, що колеги майже не зустрічаються. Їхати з того ж таки Широкого Лугу чи з Довгого до міста не надто зручно і досить дорого. Це проблема для молодих талантів. Вони втратили багато, бо нині не працює ні літературна студія, ні об’єднання, у спілці немає працівника з роботи з молоддю. Та що казати, коли у нас навіть голова організації не отримує зарплати.

Виходить, державі не потрібні люди, які створюють Україні позитивний імідж у світі, формують суспільну свідомість своїми творами. Та й самі є прикладом високого служіння.

— Газет в області залишилася жменька, й вони затято не публікують твори літераторів. А з якої трибуни нині, в час пандемії, звертатись до читача?

— Почну так: до читача треба йти із високохудожніми текстами. Кажуть, хороша книжка завжди знайде читача. Правда і в тім, що твір треба рекламувати, розкручувати, популяризувати, про нього треба говорити, він мусить мати промоцію. Щоб людина у глибинці купила книжку, вона, принаймні, має знати про автора і його творчість. Лиш незначна частина письменників зуміла адаптуватися до нових умов і перейшла у цифровий віртуальний простір. Але не факт, що і їхні читачі перейшли туди ж. Публікації наших творів у «Закарпатській правді», «Молоді Закарпаття» та «Новинах Закарпаття», газетах, що мали за нинішніми мірками шалений тираж, були архіважливими, і переоцінити їх важко. Адже нові вірші, оповідання та критичні статті знайомили десятки тисяч читачів із доробком письменників якщо не кожного, то щодва тижні. Нині публікуємо твори в соціальних мережах — це хоч якийсь, та вихід. Для цього я створив у Фейсбуці сторінку «Письменники Закарпаття», яка дає змогу публікувати тексти навіть тих авторів, хто не користується комп’ютером. Поки що — це наша трибуна. І, звісно, наші персональні сторінки у мережі.

— А критика літературна якщо взагалі не відсутня в області, то її зрідка надибаєш. Які, на твою думку, причини цього?

— Сказати, що вона відсутня повністю, не можу. У нас є професійні літературознавці та критики, які працюють в університеті. Це Надія Ференц та Олександра Ігнатович. Є ще родина Ребриків. Я теж інколи пишу рецензії, це роблять й інші колеги. Але... Критики не встигають відстежувати всі новинки, не мають платформи для публікацій, бо у нас немає жодного літературного видання. Про газети ми вже говорили. Крім того, за цю роботу ніхто не платить. Досліджувати літературу не тільки в області, а й у всій Україні невигідно. А ще, якщо критик висловить якісь зауваження — то стане особистим ворогом автора. Для чого це нормальній людині? А от похвальні відгуки, точніше — хвалебні оди, час від часу з’являються. Вони часто шкодять загальному рівню літератури, створюють видимість літературного процесу, стимулюють графоманію. Та саме вони не дають права казати, що критика взагалі відсутня. Отакий от парадокс (сміється).

— А з чого нині може вижити письменник? Якщо і вдається випустити книжку, то мізерним тиражем; а на гонорар, власне, ніхто й не розраховує...

— Письменники виживають за рахунок офіційної роботи, пенсії, стипендії, інших соціальних виплат... Ще є гранти, які інколи дають — переважно на перекладацькі проекти. На жаль, ти правий, про гонорари ми забули давно. Але надія вижити у кожного з нас є. Варто написати хороший текст, надрукувати у престижному видавництві, отримати роялті та Національну чи Нобелівську премію. І можна жити (сміється). Принаймні до наступної премії.

— «Українська нація вижила тільки завдяки письменникам. І насамперед — завдяки Тарасові Шевченку, нашому великому генію, завдяки Кобзареві. Українську державу творили і таки створили теж письменники — Винниченко, Драч, Павличко, Чорновіл...» — це цитата з твого інтерв’ю «Голосу України» два роки тому. А війна на сході триває...

— Письменники свою місію виконали на етапі творення держави і чесно виконують тепер, коли державу треба зберегти і зробити процвітаючою висококультурною країною із вільними громадянами. Письменники стоять на сторожі території слова, оберігають і примножують нашу мову — воюють на інтелектуальному полі гібридної війни. Письменники тонко відчувають ті загрозливі процеси, які запускає через свої потужні інформаційні мережі різними засобами та способами ворог.

Письменники формують національну свідомість громадян, виховують своїм високим словом патріотизм, гордість за рідну землю та націю, почуття гідності... Це справді місія — не робота. Бо ми працюємо самовіддано, безкорисливо, працюємо на майбутнє з вірою та надією, що хоч наші діти... Але про це багато говорилося і говориться.

А про те, що війна триває... Тут мають своє слово сказати політики і військові, НАТО, міжнародні організації, ЄС... Агресора необхідно покарати, бо він стає ще більш нахабним. Злочини Путіна треба класифікувати як злочини проти людства. Його, та і все керівництво Московії, має судити міжнародний трибунал. Я переконаний, колись так і буде. Просто ми — надто милосердний народ. Ми ще офіційно не засудили злочини компартії. Заборонили діяльність регіоналів як злочинної організації, але всі керівники тієї партії перебігли в інші та провадять антиукраїнську політику далі. Ми кажемо напівправду, робимо напівкроки, вживаємо половинчастих заходів... А так бути не має.

— На Закарпатті є ряд літераторів і художників, які за роки незалежності стали Шевченківськими лауреатами. Але їхній вплив на громадянське суспільство відчувається, м’яко кажучи, слабко...

— Я б не сказав. Ось лауреат Шевченківської премії Мирослав Дочинець — із найвпливовіших особистостей, Золотий Письменник України, його твори виходять великими накладами (книжок «Многії літа, благії літа» продалося більш як мільйон примірників), до його думки дослухаються і читачі, й політики. Кожен із нас має свою аудиторію, своїх пошановувачів та фанів, тих, для кого наша думка авторитетна. А якщо так, то саме ми формуємо громадську думку, створюємо фундамент громадянського суспільства. І досить-таки активно та успішно.

— Як оцінюєш цієї пори традиційні взаємини закарпатців з колегами-літераторами сусідніх європейських країн?

— Раніше ми проводили в Ужгороді міжнародний фестиваль «Карпатська ватра», де бували письменники із Румунії, Угорщини, Словаччини, Чехії, Польщі... Та і ми досить часто були бажаними гостями в Європі — на фестивалях і за персональними запрошеннями. Тепер карантин не дає змоги спілкуватися наживо навіть із колегами з сусідніх областей. Навіть між собою спілкуємося обмежено і дозовано. Але співпраця із сусідами триває. Ми перекладаємо їх, вони — нас.

Виходять книжки, є публікації, міжнародні премії... Тетяна Ліхтей уже багато літ видає альманах «Між Карпатами і Татрами», підтримує тісні зв’язки зі словаками. Пропозицій та ідей у нас тепер більше, ніж можливостей, але то, певно, завжди так було. Не все так, як би хотілося. Але творче життя не зупиняється, зв’язки не розриваються, а проходять випробування карантином.

— На які новинки письменників чекати читачам?

— Про це кожен письменник воліє говорити сам. Та є й таке, про що знають усі. Ось професор Сергій Федака працює над багатотомною «Історією України». Вже побачили світ чотири томи. Готуємо черговий випуск альманаху «Літературне Закарпаття». Кілька письменників подали рукописи на конкурс до обладміністрації, і, сподіваємося, їхні книжки теж незабаром зустрінуться із читачами. Але і без цієї програми твори виходять у світ. Окремі видавничі проекти підтримує народний депутат України Віктор Балога. Хороші стосунки складаються у нас із Благодійним фондом Андрія Півня. Та анонси про новинки роблять тільки окремі автори і поодинокі видавництва.

— А над чим працює і що готує до виходу у світ сам Василь Кузан?

— Ще живу на хвилі щастя після виданої збірки поезії «Три по сто». Вона має хороший резонанс, низку відгуків опубліковано на кількох ресурсах. А працюю тепер над новим романом. Збірку поезії уже підготував до друку. Ще не озвучую назви ні того, ні іншого. А ще... Періодично відповідаю на твої цікавезні запитання (сміється)...

Досьє «Голосу України»

Василь Кузан — відомий письменник, автор 24 книжок, понад сотні пісень («Золото Карпат», «Мамин вальс», «Сон», «Троянди для тебе»), численних публікацій у пресі й Інтернеті. Він — громадський і політичний діяч, до думки якого дослухаються. Його твори перекладено англійською, французькою, угорською, російською, іспанською, німецькою, а польською та словацькою вийшли окремі книжки. Василь — лауреат всеукраїнських та міжнародних премій, засновник поетичного фестивалю «Лицар Карпат» (колишній «Карпатський Пегас») та премії Ордену Карпатських Лицарів, інформаційним партнером яких є газета «Голос України».

Розмовляв Василь НИТКА.

Ужгород.

Фото з архіву автора.