Мені було літ шість, і це був кінець п’ятдесятих років. Село, де жила з дідусем і бабусею, — в самісінькому куточку району. Дорога до нього пролягає через поля — грунтівка, лише від райцентру встелена кам’яними «лобами», кажуть, ще дореволюційними. Їздили нею здебільшого підводами, а сільські жінки пішки ходили на базари до Житомира. Ще до світанку візьме молодиця чи й бабуся коробку на плечі (з яблуками, молоком чи сметаною) та подасться напростець, через ниви й переліски (знали стежки, щоб швидше добігти). Вранці на базарі спродувалися, купували дітям «півників» на паличці чи якогось краму, а в обід уже вдома були (корівку ж треба подоїти, свиням дати їсти, город просапати). Ходили так у базарні дні. Про автобуси й не думали. А тут таке диво! Дідусь почув напередодні, що від’їжджатимуть зранку від клубу, тож зібрався на базар щось собі придбати й мене, улюблену онуку, взяв із собою.
До сільського клубу прийшли саме вчасно. Там уже стояла вантажівка з критим кузовом — «автобус». Охочих їхати було чимало, тож всідалися на лавки в кузові тісненько. Жінки пов’язали святкові хустинки, чоловіки теж «празникові» піджаки повдягали. Стримано перемовлялися, кахикали в кулак і просили пошепки сусіда: «Чи не поступитеся трішки на лавці, нехай іще Мотруня сяде...»
Та поїздка до Житомира й досі в пам’ятку. Бо перша і незвичайна. Згодом був ще один такий «автобус» — уже до Києва. Після третього класу нас, школяриків сільських, возили до столиці критою автомашиною з лавами. Їхали довго, ночували в столичній школі й дивувалися нічному місту, тротуарам, ліхтарям, магазинам. Чомусь найбільше запам’яталися пісні, яких ми співали в поїздці, ігри в «фанти» (в такому автобусі ще й гралися), нехитрі гостинці, які везли додому з Києва: печиво, ситро, м’ятні карамельки.
Минуло трохи часу — і село нарешті побачило справжні автобуси. Це були невеличкі, пристосовані до нецивілізованих шляхів, «пазики» та розкішні (на ту пору) ЛАЗи. З’явилася в нашому селі автозупинка під молоденькими тополями, біля крамниці. Коли довго чекати автобуса, можна було побігти через дорогу й купити пряників за 9 копійок. Чи «подушечок» — на копійку дорожчих. Автобуси возили нас, школярів, до райцентрівської десятирічки: навесні — крізь дощі, взимку — крізь хурделицю. Коли дорогу перемітало і рейсів не було, зграйка приїжджих учнів пропускала уроки.
...На «юність» сільського автобуса припала і наша молодість. ЛАЗи тоді ще блищали новенькою фарбою і тішили шкіряними сидіннями. З’явилися календарі біля водія — з пальмами і дівчатами в бікіні. Бабусі з коробками (незмінні пасажирки) спершу ледь не плювалися на цих «красунь». А потім припинили звертати на них увагу. А ми, учні, виросли — і поїхали вечірнім автобусом на свій шкільний бал у райцентр. Дівчата в білих сукнях, перших у своєму житті туфельках на шпильках. А хлопці — з краватками і в костюмах, куплених на виріст. Батьки сердилися: «Який випускний вечір, оно картопля в бур’яні, корову нікому пасти!.. Щоб мені була вдома після десятої години!»
А після десятої уже автобуси не ходили. Тож світанок ми зустрічали в райцентрі, з однокласниками. Привіз нас автобус додому наступного дня, а через кілька тижнів знову забрав — із речами. У велике місто. До вишів...
...Потім колишні однокласники навідувалися в село через десятки літ постарілим, розхитаним уже «лазиком» з усе тим же давнім календарем з пальмами біля водія (і як він зберігся!). До таких же стареньких батьків приїжджали. Спершу привозили коханих, потім — дітей, тоді — онуків на літо у гостини.
Раніше автобуси на село доставляли землеробів, які в місті накуповували хліба, масла, ковбаси. Поступово зникли дерев’яні коробки, змінилися картатими «польськими» сумками. Ці торби набивали вже діти й онуки бананами, соками, йогуртами — для своїх чад, котрі у бабусі з дідусем «на свіжому молоці» відпочивали. Щось діставалося з цього багатства і стареньким...
Навесні та восени, влітку та взимку везли автобуси до міста лантухи з картоплею, відра з огірками, торби яблук. У травні пахло в салоні бузком. У вересні — чорнобривцями...
...Автоветерани вже давно пішли на заслужений відпочинок. Їх замінили бусики-маршрутки. Занадто комфортабельні «автолюкси» ще довго не приживатимуться на вибоїстих хутірських дорогах. Разом із «автодідусями» та їхніми пасажирами: бабусями у білих хустинках, міцними дядьками у «вічних» куфайках, веснянкуватими школяриками — щось зникло назавжди з нашого життя. Щось, чого не заміниш жодним наймодернішим витвором прогресу...
Житомирська область.
Колаж Олексія КУСТОВСЬКОГО.
