Про те, що пандемія внесла серйозні корективи в життя багатьох родин, годі й казати. Люди скаржаться на самотність, відірваність від соціуму і вимушену необхідність перейти з реального життя у віртуальне. Відсутність спілкування за чашкою кави у кав’ярні, закриті розважальні заклади й спортзали, порожні кінотеатри — все це є. І навіть від такої звичної для багатьох розваги, як шопінг, довелося відмовитись. Про транспортні перипетії — взагалі окрема розмова.
Але далеко не всі здогадуються, що декому в ізоляції доводиться перебувати не тільки впродовж локдауну, а місяцями та роками. Де? У крихітних селах, де і раніше було жити непереливки. А тепер, у карантин, і поготів. Єдиним спасінням і надією залишається родина…
У селі Мальованка, що на Шепетівщині, із красивого — хіба що назва та ще місцевий клуб, котрий дивом уцілів. Час від часу там виступають діти та аматори з сусідніх сіл. І якими б не були ті концерти, на них збиралося мало не все село. А що ж робити, коли інших розваг взагалі немає. Але в карантин і це заборонено. Тож мешканці Мальованки не так сумують за тими виступами, як переживають, аби тільки через такі довгі перерви клуб взагалі не закрився. Бо це практично єдиний заклад, що діє у селі.
Важко уявити, але люди вже з десяток літ живуть без магазину, аптеки, медпункту — взагалі без нічого. Тож на карантинні вимоги: аби все було зачинено — навіть не реагують. Як виживають? І самі дивуються. У скруті нема на кого покластись, як на сусідів. Тож півсотні мальованців — це майже одна родина. А ще — на свої руки. Щоправда, прохарчуватись лише зі свого городу складнувато, бо ж, окрім овочів, треба ще й інші продукти. За ними доводиться їхати чи в сусіднє село, чи взагалі до міста.
Шлях до Шепетівки всі вивчили добре. Хтось долає його раз на тиждень, хтось — раз на місяць. Як правило, три кілометри до електрички селяни проїжджають на велосипедах. Потім на зупинці залишають свої двоколісні й пересідають на електричку. В місті швиденько скуповуються і знову електричкою назад. Інших варіантів просто немає. Тепер, із карантином та локдауном, мало що змінилось для мальованців. Шепетівські продуктові ринки та магазини працюють так само. До проблем із промисловими товарами селяни давно звикли.
А от якщо потрібно щось швиденько прикупити чи до аптеки — тоді до сусіднього села Поляни. До нього п’ять кілометрів. Хто спритніший — долає цю відстань пішки. А для більшості в пригоді знову стає велосипед. Та коли захочеться молока чи м’яса — тут проблеми. І це всупереч поширеній думці, що саме в селах цих харчів вдосталь. Молоко має тільки той, у кого своя коза чи корова. А в селі таких господарів на пальцях однієї руки перерахуєш. Тож навіть купити молока нема в кого.
Є на все село ще пару коней. І їх шанують і цінують, бо вони допомагають по господарству практично всім. Адже не посадиш город, не вигодуєш курочку в хліві — не матимеш, що їсти. Люди і живуть, і харчуються переважно з домашнього господарства. Допомагає й ліс. Там збирають журавлину та чорниці, гриби, лікарські трави.
Узимку, коли вже немає всього цього, можна заробити на березових гілках, котрі завжди закуповували заїжджі заготівельники. Але тепер з цим складніше, бо й заготівельників менше, й торгівля гірша.
У Судилківській ОТГ, до якої належить Мальованка, й раді були б, щоб в селі запрацювали і магазин, і аптека. І добре б, аби якийсь поштовий зв’язок там був. Та й щоб клуб — єдина розвага — зберігся. Але за кошти громади утримувати все це не можуть. А підприємці не готові розпочинати свій бізнес у крихітному селі. Тож люди знають: карантин минеться, але в їхньому житті мало що зміниться.
Так живе не тільки Мальованка. На протилежному кінці області — село Нова Гута. І до карантину там так само не було ні магазину, ні аптеки, ні медпункту. Не було й ніякого транспорту, бо немає дороги…
І тут навіть велосипед не допоможе, бо до колишнього райцентру Чемерівці — майже тридцять кілометрів. Час від часу звідти до села починає ходити рейсовий автобус. Але інколи в нього такий графік, що і півгодини немає між прибуттям у селище і зворотнім рейсом. Спробуй скупись. А якщо ще й не всі магазини відкриті — то нема чого й вирушати по покупки.
А ось за чотири кілометри до сусіднього Смотрича за продуктами можна й пішки. Головне — щоб не було снігу та дощу й не розкисала дорога. Бо болото — це ще жорсткіша перепона, ніж локдаун.
Кілька буханців хліба, крупи, пару пляшок олії, борошно, сіль — це і є основний продуктовий набір для більшості родин. До такого шопінгу місцевий люд давно звик. Дехто навіть жартує: проганяє всі віруси не стільки свіже повітря, як дуже поміркована дієта…
От і виходить, що свій карантин людям влаштовують не тільки віруси та хвороби, а й саме життя.
Хмельницька область.
