Значно пришвидшила цей процес і земельна реформа, тож цієї весни тема знищення луків набула неабиякого розголосу.
Крім селян Білопільського району Сумщини, про що сьогодні пише «Голос України», не раз свій протест висловлювали мешканці села Діброва, що на Полтавщині. Вони вимагають повернути 18 гектарів землі, які взялися розорювати фермери.
Люди хочуть зберегти тут пасовища та сінокоси. В селі Хорошки, теж на Полтавщині, — та сама біда. «Голос України» також не раз писав про схожу проблему на Чернігівщині. Тим часом у селі Бірківка Менського району вже розорано 200 гектарів заплавних луків, що внесені до загальноєвропейської природоохоронної мережі «Емеральд», або Смарагдової мережі Європи. Нещодавно стало відомо про випадок самовільного розорювання заплав на території Сосницької громади. Це заплави річки Убідь, яка за кілометр звідси впадає в Десну.
Тим часом екологи зазначають, що такі інциденти з розорюванням луків чи степів зустрічаються досить часто і їх можна поділити на умовно законні та цілком незаконні. Умовно законні, це коли Держгеокадастр виділяє їх із конкретним цільовим призначенням конкретному власникові. Втім, аграрії не завжди дотримуються заборон і використовують землю на свій розсуд. Через таку діяльність особливо потерпають малі річки. За інформацією екоінспекції в Чернігівській області, за останні десятиліття русло річки Білоус скоротилося майже на 20 кілометрів. Екологи також наголошують, якщо розорюються ділянки ближче ніж 100 метрів до річки, то порушується земельне законодавство. Для середніх і ставків площею понад 3 гектари — це 50 метрів, для малих річок, струмків і потічків — 25 метрів. У такому разі громаді варто йти до суду і доводити нецільове використання.
Проте найкращою гарантією запобігання розоренню луків є створення заказників. Заказники — це території природно-заповідного фонду, що охороняються державою, але лишаються у власності та користуванні тих, кому належить ділянка.
Тобто якщо сільська рада хоче зберегти землі запасу, або якщо пай, який є пасовищем або сіножаттю, власник хоче зберегти в такому само стані надалі, можна спробувати на кожній з таких ділянок створити заказники. У такому разі буде заборонено розорювання, але дозволено випас і сінокіс.
До слова, на сайті «Української природоохоронної групи» опубліковані детальні роз’яснення з цього приводу. Отже, щоб створити заказник, треба підготувати наукове обґрунтування цінності території. Далі готується клопотання про створення заказника, яке надсилається до департаменту чи управління екології обласної державної адміністрації. У відповідь на це звернення власник чи розпорядник земель дає згоду на появу нового природоохоронного об’єкта. Останній крок — обласна рада приймає рішення про створення заказника.
Утім, часто-густо, кажуть екологи, місцева влада неохоче йде на такий крок, адже тоді виключається корупційна складова, якою так часто користуються наші чиновники, роздаючи такі ділянки і забуваючи про майбутні покоління. А варто було б задуматись, адже зелені заплави насичують повітря киснем, запобігають ерозії та пиловим бурям. Зрештою, луки і заплави постачають нам прісну воду, захищаючи ґрунт від перегріву і не даючи воді швидко випаровуватися. Думаймо!
