Мешканці ховалися — хто в погребі, хто в лісі. Але було ще кілька живих душ, які не встигли втекти від смертельної віхоли. Серед них і Югина — кароока дівчина з довгою темною косою, худенька — аж прозора від недоїдання. Вона ховалася в хаті своєї тітки Мотрі разом із двоюрідною сестрою Калиною. Коли ставало геть небезпечно й снаряди падали зовсім близько, а від гуркоту починали здригатися стіни селянської хатини, вкритої житніми сніпками, тоді перебігали дівчата в сіни, потім обережно прошмигували подвір’ям — до погрібця під вишнями.

Якоїсь перерви між боями заскочили обидві в хатину, аж бачать — простує до їхнього двору молоденький солдат. Підійшов, попросив води напитися. Дівчата й подали йому свіжої криничної у кухлику глиняному. А хлопець гарний — погляд променистий, плечі широкі, гінкий, як юний дубок. П’є воду і з дівчатами жартує: «Котра із вас за мене піде?» Юнки шаріються, віджартовуються. До хати його запросили — пригостити чимось.

Югина підійшла до скрині, хотіла стрічку дістати та в косу заплести нишком. Дуже їй хлопець сподобався. Але тут щось гримнуло, свиснуло. Дівчину наче в плечі хто штовхнув: «Тікай мерщій з хати!» Аж голос чийсь почула, який ці слова вигукував. Не втямила, як опинилася в погребі. Пересиділа гуркіт і свист, а як стихло, вибралася з погреба на світ Божий. І... вжахнулася: півхати наче одрізало велетенським ножем. На краю вирви лежала боком скриня, з якої випали стрічки, коралі, вишиванка. Сестру і солдатика рознесло на шматки. А на гілочці вишні колихалася під вітром червона стрічка. Та, яку хотіла вплести в косу Югина...

Про цей випадок розповіла моя родичка, тепер уже немолода жінка Югина Михайлівна. «Я могла загинути разом із ними, якби не таємничий голос, — каже вона. — Стрічку досі бережу — як пам’ять про пережите».

Житомирська область.