Для нашої мами і бабусі Олександри Григорівни Лимонченко (на знімку) нинішня весна — ювілейна. Їй виповнилося 80! Але, як вона сама каже, — це лише роки, а не стан душі. А вона у неї — молода і прекрасна!

Часто в розмовах розпитую маму про пережите. І щоразу дивуюсь — як можна через таке складне життя пронести стільки добра, оптимізму та душевного світла. У цій тендітній жіночці вміщається стільки життєвих сил та мудрості, любові до близьких і до всього оточуючого, що коли перебуваєш поряд — ніби отримуєш підзарядку. Та й вона у свої поважні роки — ще той живчик. На думку спадає: еліксир її молодості криється в її добрій та щирій душі.

Народилася наша Олександра у квітні далекого, сповненого трагізмом воєнного лихоліття, 1941 року. Тож і перші дитячі спогади пов’язані з фашистською окупацією. Ніби кадри з кінофільму військових часів, зринає в пам’яті, як вона ще зовсім маленькою почимчикувала в хатину, де жили гітлерівські окупанти. Побачила там мішок із цукерками-подушечками. Набрала в свої малі рученята та понесла брату Володі і сестрі Любі. Її мама, а моя бабуся Євдокія Логвинівна, коли це побачила — заціпеніла (як розповідала пізніше), думала, що німці жорстоко покарають. Але якось минулося. Хоч за три роки окупації натерпілися всього...

Інші спогади теж із гірким присмаком. Пам’ятає, як плакала мати над якимось папірцем. Згодом дізналась — то на батька прийшла похоронка. Солдатці з чотирма дітьми на руках довелося з лихвою зазнати горя. Як кажуть — не ображав лише той, хто не хотів. Для своїх малолітніх дітей вона стала і годувальницею, і опорою. Сестрі-вдові, як міг, допомагав брат Григорій, який був військовим і мав можливість перевести на сестру свій пайок.

«Усе життя нам не вистачало батька, його любові і захисту», — не раз повторювала Шурочка. Через те сирітство в 1947-му пухли з голоду. Матері доводилось кидати їх зачиненими в хаті й їхати міняти на картоплю останні пожитки. Якось, голодуючи, вона знайшла на городі кущ якихось ягідок, думала, паслін — наїлася й отруїлася. Ледве вижила. Врятували, як не дивно, печеним у печі цукровим буряком.

А ще згадує, як у голод приходив до них місцевий священик. Знав, що вдова бідує, нічим дітей годувати. Тож приніс хлібину — «кирпичик», витягнув у вікні шибку (бо хата була замкненою, мати пішла на роботу на ферму) та подав малечі. Діти ж, які не були голодні, обгризли лише шкуринку, решту залишили мамі...

З дитинства дівчина росла неймовірною трудівницею. Уже в шестирічному віці почала заробляти — разом з іншими дітьми наймалася пасти корів. До цього часу вона згадує холодні росяні стежки — до череди виходили вдосвіта, а взуття не було, тож ноги від холоду ставали буряковими. Погріти їх можна було лише у теплих коров’ячих кізяках.

А якось стався курйозний випадок. У гостях в тітки Шура побачила на підвіконні медалі (це були відзнаки за строкову військову службу двоюрідного брата). Начепила одну з них на груди і, як відома тоді трудівниця-ланкова Паша Ангеліна, організувала свою «ланку» — зібрала таких само дівчат-ровесниць, сестер і — на город, сапати буряки... Медаль довелося повернути. Але Шуру тоді не сварили, бачачи її натхнення до роботи.

Уже будучи школяркою, Олександра влітку, від останнього дзвоника до першого, щодня без вихідних допомагала мамі на фермі доглядати телят.

Коли трішки підросла, на канікулах найнялася няньчити дитину. Згадує про це зі сльозами, бо повели її в найми босою. Лише з першої зарплати мама купила їй перші босоніжки. Щастя було неймовірне!

Закінчивши місцеву семирічку, Олександра разом із трьома однокласницями пішли працювати на свиноферму. Її завзятість до роботи, кмітливість помітив ветеринар Іван Таков, вмовляв піти навчатись на ветфельдшера, та вона відмовилась, бо старалась підставити плече виснаженій, змученій боротьбою за виживання матері. Не раз просила її: «Навчіть мене доїти корів, стану на групу, буду більше заробляти...», але Євдокія Логвинівна навідріз відмовлялась, куди ж бо на групу таке худе, мале. Інша доярка — баба Олена, бачачи потяг дівчини до праці, нишком гукала, підказувала. За що від Євдокії їй якось добряче перепало: «Куди Шурі до корів, затопчуть же!». Та врешті разом із подружками вона таки перейшла працювати дояркою. «В одному корпусі зі свинопоголів’ям стояла відокремленою група корів, — згадує мама. — Ті корови ревіли від того, що не були вчасно видоєні, дійки потріскались, кровили. Шкода нам їх стало. От і пішли «на підвищення».

А невдовзі Шура стала старшою дояркою. Отримувала аж 5 рублів доплати до зарплати.

Коли місцевий колгосп очолив Анатолій Рєзнік, особливу увагу стали приділяти підбору кадрів. Голова оцінив добросовісну, завзяту роботу молодих тваринників належно: 23-річну Олександру Григорівну призначили завідувачкою ферми. «Було дуже важко — доїли корів, роздавали корми вручну, але й весело було, все робили з жартами, з піснями, — згадує ті часи ювілярка. — Люди були інші — простіші, порядніші...»

У перервах між доїннями бігали співати на концерти — на фермі вистачало вокальних талантів. Та й в сім’ї всі були голосистими...

Через два роки, за вмовляннями молодшої сестри Марії, перейшла працювати на машинобудівний завод у Змієві Харківської області. На виробництві допитлива та трудяща Шура швидко навчилась токарської справи, виготовляла великі партії деталей для військових амфібій, які збирали на Крюківському вагонобудівному заводі. За якісну роботу їй довірили ставити на деталі особисте клеймо.

Але кожен приїзд додому — в Павлиш, ятрив душу. Скучала за матір’ю, важко було усвідомлювати, що вона залишилась сама, без допомоги. Остаточно було перегорнуто сторінку міського життя, коли зустрілась в Павлиші з майбутнім чоловіком, нашим батьком — Миколою Лимонченком (на превеликий жаль, нині вже покійним). Невдовзі побралися. Мама повернулась у колгосп. Спочатку працювала обліковцем на птахофермі, а в жнива — на ваговій. Взимку була кормачем на фермі. Скрізь до роботи ставилась відповідально, чесно та добросовісно.

Згодом її призначили помічником завідувача ферми, а потім знову завідувачем. На той час охочих працювати на тваринницькій фермі ставало дедалі менше, тож коли постало питання знайти совісну доярку для групи з 33 голів, Олександра, щоб трохи більше часу приділяти родині, написала заяву про переведення на цю роботу. Але працювала, як і в молодості, не шкодуючи себе. Не раз її нагороджували грамотами, цінними подарунками, оголошували подяки. Разом із молочницями-рекордсменками була делегована на Виставку досягнень народного господарства в Київ. Увесь цей час не покидала і свого улюбленого заняття — відвідувала хор-ланку, постійно брала участь у концертах.

Через тяжку працю почала хворіти. Але, щоб підтримувати родину, у важкі 90-ті довелось заводити власну підсобну ферму — і корів, і свиней, і птицю.

Нині трудівниця старається приділити якнайбільше уваги дітям Руслані і Роману, онукам Оксанці, Наталочці, Артемку і Андрійку. А ще має більше часу на свої творчі захоплення — вишиває хрестиком та бісером, незрівнянна і її здобна випічка. Усі ми відчуваємо, що мама і бабуся — наш найсвятіший родинний оберіг. Тож і молимося за її здоров’я і довгу життєву дорогу.

Павлиш Кіровоградської області.

Фото надано автором.