Василь Абаронов.

Щоп’ятниці в селищі Кути Косівського району на Івано-Франківщині вирує базар. Сюди приїжджають реалізувати вирощене та придбати необхідне навіть із сусідньої Чернівеччини, що за кілька кілометрів, за річкою Черемош. Тож і продавців, і покупців завжди чималенько.

Реалізує розсаду й Ольга Сливчук із Прутівки Снятинської територіальної громади. Це село над Прутом славиться своїми парниками й теплицями, хоч річка під час повеней не раз дошкуляла городникам. Постачають продукцію овочівництва із Прутівки на ринки Івано-Франківська та Чернівців.

Відчувала не раз навалу води під час повені й Ольга Сливчук, городи якої недалеко від берега. Дошкулило добряче й торік, коли замулило значну частину площ. Попри все, ґаздиня на своїй присадибі вирощує різні культури. Асортимент розсади великий.

«Помідори — по дві гривні за кущик, капуста — по гривні. Хоч і кінець травня, торгівля йде слабо, — розповідає Ольга. — Через холодну погоду та небезпеку нічних заморозків розсаду не поспішають брати, попри невисоку ціну, на межі собівартості. Важка то праця: наробитися треба гірко, а віддачі мало. Щодня удосвіта підйом — та на базар, аби продати вирощене. В середу та суботу, приміром, торгуємо у Снятині. В неділю — Вижниця. Звісно, нереалізованим рослинам не дам пропасти — висаджу в город».

Продавчиня каже, що торік, навіть попри локдаун, реалізація розсади йшла значно краще. Може, люди більше хотіли запастися власною продукцією — через страх перед невідомістю.

Допомагає Ользі Сливчук реалізувати розсаду її сусід Василь Абаронов. На інвалідному візку, без обох ніг — життєрадісний і ввічливий чоловік. Та й покупців приваблює завзятістю. Говорить літературною мовою, чим видає своє немісцеве походження.

«Мені 47 років, а переїхав із Криму з батьками на Житомирщину ще в 1986 році, — розповідає Василь. — Батьки там і досі живуть, а ми із братом-близнюком Віктором перебралися згодом до столиці. Ноги я втратив кілька років тому: через атеросклероз ампутували спочатку одну кінцівку, опісля й другу. Зразу болісно переживав сторонні погляди, та вже звик. Не цураюся жодної роботи, навіть деревами лажу.

Працюю у підприємця на пилорамі, займаюся зварними роботами, пораюся у власному господарстві».

Співрозмовник має трьох дорослих дітей від першого шлюбу. Один із синів тепер служить в армії. А в Прутівці Василь оселився вже після ампутації ніг, мешкає тут із другою дружиною Лесею. Вона якраз після операції, то чоловік — її опора.

«Нема чого падати духом, коли голова і руки на місці, — роздумує Василь. — У Києві, коли приїжджаю на реабілітацію до лікарні, медики просять мене відвідати хлопців із ампутаціями кінцівок. Своїм прикладом доводжу, що життя не зупиняється, потрібно рухатися вперед. Прикро, коли бачу молодих чоловіків на візках, що випрошують милостиню, або ж спиваються. Треба взяти себе в руки та не здаватися».

Василь каже, що має протези, та не користується ними. Незручно. То краще без них. Крім пенсії з інвалідності, жодних пільг не має. Попри все, хоче не просто жити абияк, а повноцінно. Для цього є безліч можливостей. Головне — вірити в себе.

Івано-Франківська область.

Фото автора.