«Так хотілося помічницю»

Десять років Варвара Антонівна була і мамою, і татом для своїх дітей. А їх у жінки п’ятеро. Адже коли старшому синові виповнилося 10, а молодшому рік, у родині сталося непоправне — помер господар сімейства Федір Григорович.

— Нелегко мені довелося тоді — в 34 роки залишилася вдовою з п’ятьма синами на руках. Сама немісцева, родом із Рокитного, переїхала сюди після одруження. З 24 років працювала на фермі й жодного разу не була у відпустці з догляду за дітьми. Наприклад, пішла на лікарняний 28 лютого, 2 березня народила синочка, а вже з травня — знову на роботу. Після смерті ж чоловіка оформила таку відпустку, — пригадує жінка.

Старші хлопчики швидко подорослішали. Допомагали мамі по господарству, наглядали за меншими братиками. Та за цим не забували й про дитячі пустощі, розваги. Особливо потоваришували з дітьми родини Гарбарчуків, що жила по сусідству.

— Вони часто приходили до нас, гралися на подвір’ї, до школи разом готувалися. Ми дуже звикли до них. Але невдовзі дізналися, що Гарбарчуки вирішили переїхати в Млинів. Їхня матір тоді носила під серцем четверту дитину, — розповідає Варвара Антонівна. — Пам’ятаю, як засмутилися мої сини, дізнавшись про їхній переїзд. Сусідські діти теж не рвалися на нове місце. Та незабаром виїхали з Любиковичів. А згодом дізналися страшну звістку — через п’ять годин після народження донечки їхня матір померла. Серце стискалося від болю за тих діток, адже без материнських тепла й турботи нелегко прожити. Старшому з них було лише 12 років.

Невдовзі батько з чотирма дітками повернулися в рідне село.

— Пригадую, коли прийшла з роботи, сини вибігли радісні назустріч: «Мамо, сусіди повернулися!». Вони знову почали до нас приходити. Нікого не відкидала, навпаки, шкодувала малечу, розуміла, що їм потрібна материнська увага. Доглядати за чотирма дітьми Анатолію, батьку, допомагала його матір. Я теж навідувалася, радила: дівчинка ж бо була зовсім крихіткою. Своїх донечок у мене немає, а хотілося ж помічницю мати. Згодом ми з Анатолієм зійшлися, так би мовити, за спільними інтересами, — жартує жінка. — 13 років разом виховуємо наших діток. Уже й двома онуками тішимося.

Щедра на любов і турботу

У будинку багатодітного сімейства завжди було гамірно, лунав сміх. Кожен знав свої обов’язки й не перекладав на іншого.

— Я відповідаю за кухню. Середній син теж готує, особливо на свята допомагає. А попоїсти люблять добре. І голубчики, і випічка, і котлетки, налиснички гарно смакують. Якось один із хлопців зламав плече і йому ставили пластину. Відходячи від наркозу, напівпритомний казав: «Ну, накривайте на стіл уже. Де моє улюблене м’ясце?» — з усмішкою пригадує Варвара Антонівна. — Це нині нас шестеро, а раніше на вечерю робила по три каструлі голубців.

Помічників у Варвари Антонівни вистачає. Дівчатка в хаті прибирають, за меншими наглядають, чоловік із старшими хлопцями по господарству пораються. Адже тримають двоє коней, корову, свиней, курей, качок, гусей. У навчанні один одному допомагали, підказували молодшим.

— Нам ніколи відпочивати. Якось навіть старший син у школу меншого братика взяв, коли не встигала по роботі. Вчителька посадила його за останню парту, дала розмальовку й далі проводила уроки. Діти в нас працелюбні. Вже в підлітковому віці намагалися копійку заробити. А коли односельці просять у старших синів допомоги, ніколи не відмовляють. Із іншими вірянами біля церкви прибирали, виходили на весняну толоку, поля обробляють, — пишається жінка.

Варвара Антонівна запевняє, що завжди жили мирно й злагоджено, між дітьми теж не виникало серйозних протистоянь чи суперечок.

— Загострень у спілкуванні, довгих образ, замкнутості взагалі не було. Чесно кажучи, більше шкодувала чоловікових діток, особливо спочатку. Якщо й заспокоювала чи розбороняла в спірних питаннях, то спершу своїх синів повчала, просила поступитися. Прагнула дати їм ту материнську любов, яку вони не могли отримати від рідної неньки. Хоча й намагалася не виокремлювати нікого. А з часом уже стали однією великою родиною, — згадує жінка.

Проте зізнається, що легко не було.

— Усі діти різні, до кожного потрібен підхід. У дитинстві, звичайно, хворіли: один застудиться, інші підхоплюють. Увагу всім хотілося приділити, вислухати, порадити. Та й матеріально забезпечити, у садочок, школу, виш зібрати. Але попри складнощі вдячна Богові за таку велику сім’ю, — зі слізьми на очах каже жінка.

Діти дорослішають, по черзі залишають батьківську хату. Хто навчається, хто одружився. Нині біля Варвари Антонівни проживають четверо.

— Усім намагаємося дати освіту за їхніми вподобаннями. Старший закінчив Львівську академію, ще один — Сарненський професійний аграрний ліцей, двоє — ВПУ-22, а ще один вивчився на залізничника, старша дівчинка в Рокитному, — продовжує багатодітна мати.

Старіти ніколи

У родині Гарбарчуків шанобливо ставляться до батьків, прислухаються до їхньої думки.

— Діти дуже поважають нас із чоловіком. Коли про щось просимо, одразу намагаються допомогти. Не було проблем і з перехідним підлітковим віком. Здавалося б, сім хлопців, потрібно мізки вправляти, — сміється Варвара Антонівна. — Та нас це оминуло.

Діти чоловіка з повагою називають Варвару «Антонівна», а наймолодша дівчинка кличе мамою.

— Виховую Вікусю змалку, у садочок водила, школу. На всі свята наполягає, щоб я обов’язково прийшла. Часом хтось міг сказати: «Це ж у Вікторії немає мами». А вона одразу відрізає: «Як це немає? Так, одна померла, але інша зі мною, піклується про мене». Вікуся завжди поряд, усім цікавиться, що роблю. Якщо збираюся кудись їхати, проситься теж, — розповідає Варвара Тихончик.

Вікторія навчається у 8-му класі. Мама називає її домашньою дівчинкою, але виховання серед старших братів дало їй впевненості й вміння постояти за себе.

— Вона скромна й привітна, але в розмові з однолітками вміє відстояти свою думку. Та це й зрозуміло, адже відчуває за спиною захист і підтримку. Брати ж балують її. Захотіла сенсорний годинник — вони зібралися й купили. Вже час телефон змінювати, бо старий потріскався, то старший сказав: «Мамо, ви не беріть, я приїду з Польщі й придбаю», — розповідає Варвара Антонівна.

За щоденними клопотами й справами жінка ще й встигає активно проводити час із донькою.

— Узимку вмовила мене піти на ковзанку. І що думаєте, не з’їжджала? Мчала з гірки не лише на санках, а й на клейонці. Наче й немає тих літ. А нещодавно наша громада взяла участь у висаджуванні дерев. Ми з Вікусею теж приєдналися. Разом із лісівниками й односельцями шість днів садили сосни, берези. Активно проводимо час, і мені біля неї цікаво. Намагаюся не відставати від молоді, щоб краще розуміти. Тож старіти ніколи, — сміється жінка.

На свята Гарбарчуки збираються всією родиною. А вона в них збільшується.

Сарни Рівненської області.

Фото Василя СОСЮКА.