Лілія Григорович під час пленарного засідання Верховної Ради України.

Конституція України, якою ми всі пишаємося, ухвалювалася в непростих умовах. Це був один із найвідповідальніших періодів у літописі молодої країни, яка на початку 90-х офіційно підтвердила, що має державний суверенітет, політичну незалежність і тисячолітню історію державотворення. Своїми спогадами про прийняття Основного Закону поділилася народний депутат багатьох скликань Лілія Григорович.

— Ліліє Степанівно, ви були народним депутатом не одного скликання, зокрема і другого, якому випала історична для країни місія — ухвалити 28 червня Основний Закон. Пригадуєте той день і ту «конституційну ніч»?

— Для мене прийняття Конституції співмірне із найвизначнішими подіями в житті: народженням синів і проголошенням незалежності України. Тоді, на світанні 28 червня, здавалося, що ми зробили найголовніше і тепер успішна Україна відбудеться. Я не була членом Конституційної комісії, я просто рядовий її Величності Конституції. Адже коли обиралася народним депутатом по 204-му Снятинському виборчому округу, то обіцяла виборцям прийняти Основний Закон. Станом на 1996 рік серед нових демократичних країн

Центрально-Східної Європи Україна чи не єдина залишалася без Конституції, яка є найвищим актом легітимізації держави. Принагідно хочу заперечити міф, який час від часу використовують. Мовляв, що за оту «конституційну ніч» можна було прийняти? Одразу після підписання Конституційного договору між тодішнім Президентом Леонідом Кучмою і Верховною Радою України запрацювала Конституційна комісія, куди входили найкращі (!) конституціоналісти та народні депутати-юристи, делеговані від кожної фракції. Тому кінцевий проект Основного Закону був практично досконалий. Особливо мені імпонувало, що у преамбулі було виписано відповідальність перед Богом, нинішніми і прийдешніми поколіннями, визначено державні символи та державний статус української мови, а замість автономної республіки Крим передбачалася лише автономна область. Проте цей хороший документ ніяк не проходив. Голосів для його прийняття не було, поки не стало відомо про заготовлений указ Кучми: якщо до 28 червня парламент не ухвалить Конституцію, то буде розпущений.

Думаю, що спогади про «конституційну ніч» у всіх дуже різноманітні. Особливо цікаві вони мають бути в батьків Основного Закону, які були членами Конституційної комісії.

Пам’ятаю, напередодні 27 червня я викликала службову «Волгу» та поїхала в три церкви — Феодосіївську, Печерську лавру і на Аскольдовій могилі. Поставила свічки і попросила, щоб молилися за прийняття Української Конституції.

Дуже довго результативне голосування за проект Конституції пробуксовувало. Ми гальмували то на преамбулі, то на статті 10 про мову. Ледь доходили до розгляду першого розділу і знову поверталися до символіки та мови.

27 червня частина комуністів пішли із сесійної зали, а частина — ні, дехто, зокрема представники із Криму, бігали в кулуари та телефонували в Москву, звідки отримували директиви. І нарешті 28 червня, після другої ночі, почали розглядати статті, які були основоположними, бо визначали Україну як власне Українську державу. Статті про прапор і герб. Ми у Народному русі жартували між собою: під ранок чорти за-спокоїлися і всі почали голосувати як Бог наказав. Але ціна того голосування була велика. Бо замість «автономної області» з’явилася... «автономна республіка Крим». Пам’ятаю розпач В’ячеслава Максимовича Чорновола. Розхвильований, він сказав: «Ми заклали міну сповільненої дії». І вона справді здетонувала у 2014 році.

Але, поза всяким сумнівом, приймати Конституцію було потрібно попри все. Тому що Україну без Основного Закону розривали б політичні вітри, які посилювалися. І, зрештою, якби ми не прийняли Конституцію, то після Указу Кучми мав би бути винесений на референдум інший законопроект, який передбачав повністю президентську форму правління. А отже, і законодавче зменшення норм демократії. Ще пам’ятаю, як в адміністрації Президента зробили спробу в день розгляду Основного Закону відкликати із зали урядовців (які за сумісництвом були депутатами), щоб не було кворуму і Конституція не набрала 300 голосів. Проте віце-прем’єр-міністр України з питань Конституції Олександр Ємець (нині покійний) прийшов і переконував парламентаріїв залишатися на своїх місцях та голосувати. За це йому вічна шана і вдячність! І після останнього акорду — голосування в цілому 315 народних депутатів. Ми вийшли до українців, які стояли під стінами парламенту, і привітали Україну із прийняттям Основного Закону.

— Чому парламент першого демократичного скликання не встиг прийняти Конституцію?

— Питання «чому?» можна ставити протягом останніх 30 років. Чому сьогодні Польща, не маючи літакобудування, ракетобудування, важкої промисловості, чорноземів, одних із найкращих у світі, за темпами розвитку в топі? Чи не тому, що поляки не просто нація, а мононація. А ми у більшості своїй були населенням. У першому скликанні Верховної Ради не було такої підтримки, не було навіть твердих 226 голосів парламентаріїв-державників. Народна Рада в першому скликання налічувала лише 145 народних депутатів, а сумнозвісна «група 239» часто була не тільки проти демократів, а й проти незалежності в певні історичні моменти.

Однак парламент першого скликання зробив дуже велику роботу. Адже ми тоді, в 1991 році, ступили на шлях трансформацій у трьох напрямах: від бездержавності до держави, від розваленої планової економіки до ринкової, від «новой общности советский народ» до української політичної нації. І парламент першого скликання розпочав роботу над Конституцією після референдуму 1 грудня. Була створена комісія. У зв’язку з погіршенням соціально-економічного стану українські демократи говорили про необхідність саморозпуску парламенту одразу після проведення референдуму. На жаль, більшість у Верховній Раді була за продовження роботи. Проте якби новий склад Верховної Ради було обрано одразу після референдуму, ми мали б нарешті проукраїнську державницьку демократичну більшість, що могла стати динамічним локомотивом усіх перетворень та змін. Згодом парламент першого скликання все-таки пішов на дочасні вибори, проте із фатальним запізненням. Після чого чисельність національної демократії у другій каденції Верховної Ради стала ще менша. Тому Конституція України приймалася не завдяки конституційній більшості свідомих патріотично налаштованих депутатів-державників. Вона приймалася всупереч отим обставинам та ще тому, що перебувала під дамокловим мечем указу Кучми про розпуск.

— Але, за оцінками експертів, у нас одна з найкращих Конституцій в Європі...

— І це справді так. Венеційська комісія (транспарентний орган, який пильнує за дотриманням і якістю законодавства в Європі), визнала нашу Конституцію однією з найкращих у Європі. У ній закладено високі соціальні гарантії, але немає механізмів реалізації. Водночас я хотіла зазначити: Конституція не винна, що її не виконують. На жаль, фактично кожен новий Президент намагався в той, чи інший спосіб змінювати її. А варто лишень було створити механізми, що оптимізують її виконання.

Незважаючи на те, що три ворожі телеканали закрито, в деяких політичних та журналістських колах і далі триває дискурс: мовляв, чому Європа, «безвіз на хліб не намажеш»? Наш геополітичний вибір продиктований історичним досвідом. При цьому варто згадати міжнародний політичний вектор, зафіксований у Конституції Пилипа Орлика, або проєвропейську зовнішню політику, яку регламентує весь зміст Конституції Михайла Грушевського. Окрім того, наш сучасний геополітичний вибір продиктований прагматичним національним інтересом. Адже найвищий рівень життя на всій планеті — в Європі, Північній Америці, Австралії та Новій Зеландії. Бо саме там середній клас становить понад 70 відсотків населення, там — розвинене громадянське суспільство і сформовані політичні нації. І все чітко працює тому, що середній клас виступає замовником, а потім надзвичайно відповідальним виконавцем усіх законів. Саме тому ми повертаємось додому, до себе, в Європу.

В Україні наразі немає такого численного середнього класу, а громадянське суспільство — в процесі розвитку. Ми не сягнули правової культури рівня, скажімо, Франції чи Німеччини. Також у нас не завершено наш непростий, а часом і трагічний процес націогенезу, не сформована українська політична нація. Це унікальної якості спільнота свідомих громадян, у переважної більшості яких однакове розуміння проблеми і спільні дії з її розв’язання, бо кожен день — як власний референдум. Цінності, що цементують таку спільноту, — це наші ідентичності: мова, віра, історико-правова і культурна традиція.

Тож у нас чудова Конституція, а для більш ефективного її виконання пропоную формулу нашого національного успіху, де всі три доданки рівноважливі.

УКРАЇНА — ДЕМОКРАТИЧНА, СОЦІАЛЬНА, ПРАВОВА ДЕРЖАВА = громадянське суспільство + середній клас + українська політична нація.

Сподіваюся, що завдяки не-ухильному виконанню цієї дорожньої карти, наступне 30-річчя для України буде мати характер національного прориву, а наша держава відбудеться навіки.

Записала Наталя ЯРЕМЕНКО.

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.