Політик, юрист і народний депутат Володимир Стретович (на знімку) брав участь у підготовці Конституції України в 1996 році як секретар Тимчасової спеціальної комісії під керівництвом Михайла Сироти. Документ, поділився Володимир Стретович, вийшов цілісним, але конституційний процес не є результатом однієї ночі, як хтось намагається це окреслити, а наслідком ретельної роботи найкращих вітчизняних правників, яка тривала не один рік.

— Це починалося 1989 року, коли стало зрозуміло, що Радянський союз доживає останні дні. З обранням нового парламенту і з ухваленням Акта про державний суверенітет в ньому передбачалися демократичні засади функціонування держави і суспільства. І з отриманням незалежності 1991 року активізувалося питання підготовки нової Конституції, яка мала передбачати принципи і розвинути принципи, які були б покладені у діяльність Української держави. Отже, конституційний процес почався одразу після проголошення незалежності. Але! В силу того, що у першому демократичному парламенті була «група 239», яка займала деструктивну позицію, цей процес просувався дуже повільно. А Росія, оговташись від першого шоку — розпаду Союзу, намагалася всіляко заважати ухваленню Основного Закону. Парламент першого скликання, в силу дострокового припинення повноважень в 1994 році, не встиг її прийняти.

На початку дев’яностих я працював Вченим секретарем Інституту держави і права АН України. Тоді ще не було спеціалізованих закладів, Інституту законодавства Верховної Ради, різних громадських об’єднань. І наш науковий колектив був «у курсі» всіх конституційних подій і, по суті, експертним органом, куди з Верховної Ради надходили конституційні пропозиції, на які ми готували висновки і надсилали назад для подальшої роботи. У жовтні 1993 року був опублікований проект Конституції, до речі, досить добротний, за винятком деяких питань.

З обранням у 1994 році народним депутатом, а згодом і головою Комітету з питань правової політики, занурився у конституційний процес «з головою». Конституційна комісія (співголови Л. Кучма і О. Мороз) у листопаді 1995 року утворила робочу групу для остаточного доопрацювання проекту Конституції по принципу чотири представники від Президента, чотири від парламенту та два від Верховного Суду. І за три місяці, а саме 28 лютого 1996 року, ми офіційно передали завершений проект Основного Закону Конституційній комісії. Так сталось, що саме цього дня до Києва прибула офіційна делегація з Росії на чолі із заступником Державної думи, провідником російських комуністів Зюгановим. Він і не приховував, що не в захопленні від того, що розпався Радянський союз, мовляв, треба об’єднати наші зусилля для того, щоб відродити державу чи зробити потужне об’єднання. Підозрюю, що гість з півночі привіз директиву Москви всіляко гальмувати ухвалення української Конституції. Так думаю, тому що подальші події це підтвердили. Бо коли в кінці травня — на початку червня 1996 року в парламенті йшло обговорення, фракція комуністів майже у повному складі записалася на виступи і тягнула час. Говорили про що завгодно, використовуючи парламентську трибуну. Упродовж двох тижнів(!) лунала критика Конституції, чинного ладу, перспектив України... Стало зрозуміло, що так просто ухвалити Конституцію нам не вдасться. І набрати 300 голосів було нереально.

Однак оприлюднений ввечері 26 червня указ Президента про проведення всеукраїнського референдуму з прийняття Конституції, якої прагнув Президент (швидше, його оточення), буквально сколихнув парламент, який загудів як ройові бджоли. Ми, члени Тимчасової спеціальної комісії під керівництвом Михайла Сироти, практично щодня всі наші напрацювання узгоджували в адміністрації Президента за його присутності та його юридичних радників. Ми обговорювали кожну статтю, доцільність, обов’язковість або недопустимість певних положень. Леонід Кучма не був знавцем тонкощів Конституції, але його «консультанти» намагалися вписати в Конституцію такі норми, щоб Президент мав максимум повноважень, був над процесом і керівником всього, що відбувається в державі. Ми були змушені враховувати його забаганки, бо на той момент ми не досягли б компромісу.

Коли Леонід Данилович з чимось не погоджувався, Вадим Гетьман казав: «Немає чого працювати, давайте розходитися...». Такі перепалки були щоденними. Але треба віддати належне Ігорю Юхновському, він спокійно промовляв: «Ну почекайте. Ми ж пишемо Конституцію на майбутнє. Це потрібно нашим дітям, нашій державі». І лагідним статичним голосом вирівнював ситуацію. Ми продовжували роботу, а розходилися, коли на Київ опускались червневі сутінки...

Як стало зрозуміло, що комуністи всіляко шкодять, чинять перепони, Леонід Данилович ухвалив відомий указ від 26 червня «Про проведення всеукраїнського референдуму з питання нової Конституції України», який мав би відбутися 25 вересня 1996 року. І народні депутати зрозуміли, що з ухваленням цього закону припинять свої повноваження на другому році своєї каденції, оскільки там був передбачений двопалатний парламент і потрібно було проводити нові вибори. Указ став каталізатором до продуктивної роботи, і 27 червня, коли ми зібралися на ранкове засідання, стало зрозуміло — або ми ухвалюємо Конституцію, або розійдемося на нові вибори. Уже на вечір, на 17-ту годину, були готові друковані матеріали. А о 18-й годині 10 хвилин розпочалася «конституційна ніч», яка завершилася наступного дня о 9-й годині 18 хвилин у парламенті ухваленням Конституції Української держави. Потім нас вітали і підкидали на руках — це історичне фото і в газеті «Голос України» неодноразово публікувалося. Весь цей час на трибуні перебував Михайло Сирота (світла йому пам’ять), двічі протягом ночі я його підмінював, як секретар Тимчасової комісії.

О 5-й годині я спонукав Євгена Марчука вийти на трибуну і сказати своє вагоме слово: що нам потрібно в ситуації стосовно Кримської автономії. Ще близько четвертої ранку розбудив Кравчука, який спав у себе вдома, його картка не голосувала, а нам часто не вистачало одного голосу. І він мені сказав: «Там же є Зарудний. Він голосує моєю карткою». — «Мене не цікавить, хто чиєю карткою голосує, мене цікавить, щоб голос був». Через 10 хвилин картка Кравчука запрацювала. Перший Президент України зробив свій внесок. О 7-й годині Мусіяці я сказав: «Вікторе Лаврентійовичу, вам сьогодні 50 років». А він благав нас всіх: «Подаруйте мені Конституцію». Процес пішов. Коли стало зрозуміло, що Конституцію ухвалять, я в Юридичному управлінні швиденько написав проект закону про святкування 28 червня Дня Конституції. Коли всі голосування по Конституції завершилися, Голова Верховної Ради    О. Мороз каже: «Одну хвилиночку, у нас одне незавершене питання». І винесли на голосування законопроект Стретовича про запровадження Дня Конституції 28 червня святковим, вихідним днем. Коли ми з колегами збираємось і відзначаємо це свято, то завжди згадуємо про це...

Записала Наталя ЯРЕМЕНКО.