Квітень, 1945 рік. Берлін. Вогонь по рейхстагу.

Був місяць червень, завтра виповнювалося 50-річчя гітлерівського нападу на СРСР, і напередодні тут зібрався мітинг.

Простору площу затопила по вінця людська повінь з вкрапленнями прапорів та транспарантів, під барвистим тентом грав оркестр, і аж до лебединих хмар сягнули скорбота від втрат, пам’ять про перемогу та вдячність її творцям. Слова прості й зрозумілі, хоча промовці та слухачі були різномовними. І різноликими: наступного дня, вікопомного 22-го числа, мав відкритися форум пацифістів — противників усіх і всяких війн. Щоб волею врятованих від нацизму Європи та світу засудити ту, наймасштабнішу й найжорстокішу. Мітинг став емоційним і одностайним прологом до цього.

1941 рік. Добровольці вирушають на фронт.

Мовчали хіба що кам’яні орли на старовинній, закопченій часом та пожежами будівлі. Немов порівнювали строкату цивільну панораму з чимось іншим на своєму довгому і бурхливому віку. Можливо, з військовими парадами, що стрясали кованим прусським кроком головну столичну магістраль Унтер-ден-Лінден. Попри ідилічну її назву — в перекладі «Під липами» — новонароджений вермахт демонстрував там не лише свій стройовий вишкіл, а й нестримно нарощувану смертоносну міць.

Однакові у всьому, від ранців з телячої шкіри та глибоких тевтонських шоломів до суворо-відчуженого виразу облич, солдати фюрера здавалися такими ж серійно випущеними, безвідмовними та бездушними, як відлиті на круппівських заводах танки чи літаки з конвеєрів Мессершміттта й Хейнкеля. І такими ж, педантично зафіксувала кінохроніка того передгроззя, несхитними — ідеальна машина для завоювання «лебенсрауму», життєвого простору своєї арійської нації.

Зійшовши з плаців та полігонів на стежку війни, вони підтверджували це швидко й наочно. Плани загарбницьких кампаній виконувалися з випередженням, ламаючи класичні воєнні доктрини і стратегії. Не найслабші держави за лічені місяці або й тижні віддавали ключі від своїх столиць, арсеналів та оборонних підприємств.

Навряд чи уявлялося комусь у ту лиху годину, що знайдеться сила, здатна зупинити шалено розкручений маховик агресії. І що лебенсраум непереможного Третього рейха стиснеться до бункера у дворі імперської канцелярії, де ховався зі своєю свитою його вождь.

Усе це сталося, і 20 квітня 1945 року радянська далекобійна артилерія привітала Гітлера з днем народження, пославши туди свої снаряди. А останні вуличні бої стихли саме там, де хизувалися пихаті паради та стартували розбійницькі походи, названі бліцкригами.

Про це говорили на мітингу учасники й очевидці. Живі, непричесані й неприкрашені спогади пробивали запону десятиліть, наближаючи, мов потужна оптика, своє, незабутнє. Для ветерана-фронтовика — шкільний випускний вечір, з якого він поспішив до військкомату, де вже шикувалася черга ровесників-добровольців. Їхньому поколінню судилося прийняти на себе перші й найтяжчі ворожі удари. Про них, полеглих та вцілілих, потім скажуть з любов’ю, шаною і смутком: країну врятували десятикласники.

Фронт радистки антифашистського підпілля був невидимим і підступним, життям на лезі бритви. Дивом уникнувши розкинутих по всьому континенту гестапівських та абверівських тенет, вона стала відомою і знаменитою вже після перемоги, на яку працювала вміло, віддано і мужньо. На мітингу оцінили це потужною овацією.

А поруч з нами весь час ридала, без упину і не витираючи сліз, жінка середніх літ зі скромним букетиком в руці. Особистий і особливий з неоплатних рахунків до навали, вкарбованого в історію і народну пам’ять простеньким пісенним куплетом: «Киев бомбили, / Нам объявили, / Что началася война...».

З новою силою сплеснуло гірке й героїчне відлуння 22 червня при покладанні квітів до воїнських меморіалів. Щось у цій традиційній церемонії притишило навіть невгамовну дітвору і ввело в береги безгальмових гуляк. Щоправда, не всіх — стрічалися з нашим парадним генеральським кашкетом на буйній шевелюрі, у приплюснутій млинцем безкозирці з написом «Балтийский флот» та перевернутим гвардійським значком на лацкані. А біля рейхстага блазнював молодик з п’ятьма бойовими орденами та цілою завісою медалей на заяложеній безрукавці.

Ґешефти з радянською атрибутикою перестали бути проблемою від початку горбачовських перемін. Меткі інтендантські жучки вловили фартове гасло «Все на продаж», і під Бранденбурзькими воротами розгорнувся ланцюжок лотків. Спроба поговорити з продавцем успіху не мала — прикинувся турком.

Бог їм суддя, але пішов поголос про іншу торгівлю. Аж до воєнних таємниць і, ясна річ, уже не з лотків.

Світлотіней у ті розмашисті дні не бракувало, і поміж них вирізнилося ключове: «Цього забувати не можна. Ми цього не забудемо і не допустимо». Так конкретно і твердо сказала про уроки глобальної битви ще зовсім юна дівчина з модно підфарбованою зачіскою. Голос покоління, яке підійшло до нинішньої трагічної дати вже дорослим.

Хочеться завершити ці нотатки сподіванням, що його голос не змовкне в нашу непросту, тривожну й непевну добу. І буде почутий.

Олександр ФЕДРИЦЬКИЙ.