Двадцятидворічний лейтенант Червоної армії Степан Якименко, уродженець села Вільхівчик, зник безвісти у грудні 1941 року. Відтоді ані його батьки, ані односельці не знали, що сталося з випускником артилерійського училища, яким пишалися у Вільхівчику.

— Останки солдата виявили наприкінці весни 2020 року в Смоленській області, у Вяземському районі пошуковці неурядової російської пошукової організації, — розповідає очільник Чернігівського обласного відділення ГО «Союз пошукових загонів України» Василь Журахов. — Шостого березня 2021 року на міжнародному пункті пропуску «Сеньківка», на стику кордонів України, Росії та Білорусі, прах офіцера передали нашій організації. Бо ми вважаємо своїм моральним обов’язком повернути у рідну землю кожного воїна, котрий загинув чи зник безвісти у пекельному вихорі Другої світової війни.

Бійця виявили на місці проведення операції «Вяземський котел». Розпізнали його завдяки так званому смертному медальйону. При собі лейтенант мав прикріплену на поясі капсулу, всередині якої — смужка блакитного паперу з його особистими даними: повним іменем, датою і місцем народження, адресою сім’ї тощо. Слова були затерті, але завдяки лабораторній експертизі російські пошуковці встановили особистість Степана Яковича Якименка. У свою чергу українські пошуковці забрали його останки, натомість передали росіянам знайдені в Україні останки їхніх червоноармійців.

«Війна закінчиться тоді, коли останній солдат повернеться додому, — переконаний Василь Журахов. — Тому ми робимо все для того, щоб закінчити Другу світову».
Саме завдяки ентузіастам біографію Степана Якименка відновлено. У вересні 1939 року Корсунський райвійськкомат забрав сільського хлопця до лав Червоної армії. Цього ж року Степан став курсантом Одеського артилерійського училища, яке закінчив у званні лейтенанта. Юного офіцера призначили командиром взводу 629-го стрілецького полку 138-ї стрілецької дивізії з дислокацією у Маріуполі. На початку липня 1941 року частину було перекинуто в район Смоленська й Вітебська, де тривали кровопролитні бої. У грудні Степан Якименко загинув.

Знайдені останки були поміщені в труну, оббиту китайкою. На домовині — військова каска і портрет лейтенанта Якименка. Світлину пошуковці взяли із особової справи воїна, а за допомогою комп’ютерної програми додали їй кольорів і чіткості.

Перепоховали офіцера із почестями 7 травня 2021 року у рідному Вільхівчику. Тепер він покоїться поряд з могилами батьків. Долучилися до церемонії працівники Корсунь-Шевченківського територіального центру комплектування та соціальної підтримки та військовий комісар Павло Бадюлько, представники Селищенської громади та її очільник Анатолій Пархоменко, науковці Корсунь-Шевченківського історико-культурного заповідника, жителі ближніх сіл та, звісно, нащадки Степана Якименка, які були зворушені цією подією та глибоко розчулені.

Племінниця Степана Якименка Євдокія Базарна розповіла, що на війну її дядько пішов у 1941 році. Тоді йому був 21 рік. «Він дуже добре вчився в школі, закінчив десять класів. Призвали його в армію, а після армії він поїхав навчатись в Одеське училище. Три роки вчився, але додому не приїжджав, бо не відпускали. Останнім його лист був із повідомленням про те, що їде на фронт». Після того, каже пані Євдокія, на зв’язок лейтенант більше не виходив.

Поряд із могилою зібралися й інші родичі Степана Якименка, зокрема Олександр Гаврасієнко, для якого Степан Якович доводиться дядьком по материній лінії, та Ігор Якименко, для якого боєць є бабусиним братом.

Відспівав нашого земляка настоятель Спасо-Преображенського храму ПЦУ Ростислав Било. Так лейтенант Степан Якименко знайшов спочинок вдома, на батьківській землі. Його вічний сон оберігатимуть вишні та червона калина.

Фото автора.