І злетіли вони, як журавлі

Тетяна ШЕВЦІВ

19 червня 2021 221

80 років тому, 22 червня 1941 року, Друга світова війна — найкривавіша та наймасш-табніша в історії людства — прийшла на територію України.

Мне кажется порою, что солдаты,
С кровавых не пришедшие полей,
Не в землю эту полегли когда-то,
А превратились в белых журавлей.

Расул ГАМЗАТОВ, 1965

З того моменту життя мільйонів українців змінилося назавжди. Чоловіки відправлялися на фронт, аби захистити свою країну від ворога, не знаючи напевно, чи вдасться їм знову побачити своїх рідних.

На жаль, не всім воїнам судилося повернутися додому. Діти залишалися без батьків, дружини — без чоловіків, а матері — без синів. Доречно сказати, що на фронт добровільно вирушали й дівчата. Ми знаємо безліч прикладів того, як герої гинули цілими сім’ями.

Не дочекалися синів

Трагічна доля спіткала й родину Буряковських із смт Комінтернівське (нині Доброслав) Одеської області.

У Миколи Фомовича (1881—1932) та Мотрони Олексіївни (1885—1946) Буряковських підростало восьмеро дітей — п’ятеро хлопчиків (Феодосій (1909 р. н.), Віктор (1912 р. н.), Василь (1919 р. н.), Михайло (1921 р. н.) та Іван (1926 р. н.) і троє дівчаток (Анна (1910 р. н.), Марія (1914 р. н.) та Єфросинія (1925 р. н.). Батько займався столярною справою. Під час колективізації у 1932 році був репресований за те, що, маючи коня і плуг, не бажав вступати до колгоспу. Більше звісток від нього не було.

У 1941 році, коли почалася війна, четверо братів одразу вирушили на фронт. Молодшому Іванові тоді було лише 15.

У перший же рік війни надійшла сумна звістка про загибель Віктора Буряковського. Досі невідомо, в яких військах він служив і за яких обставин загинув. Не повернувся з фронту й Василь Буряковський. У 1942 році прийшла «похоронка», що він загинув у Криму поблизу міста Керч.

Доля брата Михайла залишалася невідомою. Звісток ні від нього самого, ні про нього так і не надходило. В останньому листі ще на початку війни повідомив матір, що з Астраханського військового стрілецько-кулеметного училища їх відправляють на фронт. Горю й розпачу матері не було меж. І все ж материнське серце трималося, бо було ще на кого чекати.

Старший син Феодосій служив у повітряних військах авіаційним техніком з обслуговування літаків аеродрому. Він таки повернувся додому, але поки тривала війна, то підріс і наймолодший Іван. Щойно виповнилося 18, у грудні 1944-го був призваний до лав Червоної армії, яка на той час уже громила ворога за межами кордонів СРСР. Так він одразу потрапив на фронт до Польщі, де отримав важке поранення під час визволення міста Петрокова. Перемогу зустрів у військовому госпіталі, але для нього війна на цьому не закінчилася. Уже обстріляного бійця відправили на схід, оскільки Радянський Союз оголосив війну Японії. Після завершення Другої світової війни Іван Миколайович декілька років продовжував служити на Далекому Сході. Був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. А коли повернувся на Комінтернівщину у 1948-му, то не застав уже живою матір. Мотрона Олексіївна, працюючи в полі, проколола ногу стернею, через що почалося зараження — і вона померла у 1946 році.

Таким було трагічне продовження долі цієї родини: сини загинули на полі бою, а мати — на трудовому полі. Вона померла, не дочекавшись трьох синів з фронту, а четвертого, Івана, хоч і живого, — з армії.

Не припиняли пошуки

Обидва брати, найстарший Феодосій та наймолодший Іван, розпочали мирне життя, створили свої сім’ї. Феодосій Миколайович переїхав до міста Іванове (Росія), продовжував служити в повітряних військах, отримав звання підполковника Збройних Сил.

Іван залишився в рідному Комінтернівському.

Вони знали, що двоє їхніх братів загинули, а про Михайла не було жодних звісток.

Іван Миколайович став працівником газети «Перемога» (пізніше «Слава хлібороба»), тож він почав пошукову роботу, надсилаючи запити до різних компетентних органів. Пізніше закінчив вищу партійну школу в Києві. Усе своє життя присвятив журналістській діяльності — з 1951-го по 1988 рік працював у газеті «Слава хлібороба» заввідділу, заступником редактора, а потім і редактором. А пошуки брата Михайла не припиняв, та, на жаль, за багато років вони не дали жодних результатів. До кінця життя брат Іван чекав на яку-небудь звісточку.

Уже немає серед нас і цих двох братів, яким довелося пройти все пекло війни й вижити, але про трагедію їхньої сім’ї вони переповідали своїм дітям.

Цю трагічну родинну історію ми дізналися від сина Івана Миколайовича — Сергія Буряковського. Приводом розповісти про неї став неймовірний поворот у розкритті таємниці зникнення його дядька Михайла Буряковського, чого так хотів батько.

У зошиті з горища...

Сергію Івановичу на початку цього року зателефонували з Ради ветеранів з Одеси і повідомили, що є інформація з Білорусі про Михайла Буряковського. Уся родина була шокована, адже минуло 76 років після закінчення війни... Хіба таке можливо? Чи є шанс дізнатися правду про долю зниклого безвісти героя?

Увесь цей час у різних куточках країн, яких зачепило лихо війни, продовжувалися пошуки будь-якої історичної інформації про жахливі події тих років. Вони тривають і досі.

Пошуковими загонами міста Новополоцька спільно з міністерством оборони країни встановлено відомості про уродженців регіонів України, які загинули в німецькому таборі для військовополонених і мирних громадян «Шталаг-354», який розташовувався в роки війни в селищі Боровуха-1, а нині — це територія сучасного міста Новополоцька Вітебської області, повідомлялося в листі Новополоцького виконавчого комітету (Білорусь), який надійшов взимку цього року на адресу київського міського голови Віталія Кличка, з проханням посприяти в пошуку рідних і близьких загиблих бійців, а також передачі їхніх контактів для можливої організації поїздки на місце загибелі і захоронення їхніх родичів.

Шанс відновити імена сотень жертв гітлерівського концтабору в Білорусі з’явився завдяки унікальній знахідці. Під час ремонту будівлі, в якій у роки війни була санітарна частина табору, на горищі в перекритті працівники виявили два сховані зшиті загальні зошити, де робив записи лікар цього табору про військовополонених в 1942 році, який містив майже 400 прізвищ. З огляду на те, що під час відступу фашисти всі документи знищували, знайдені папери — єдине історичне свідоцтво. Це рідкісний документ, особливо, якщо врахувати, що жодних архівів по «Шталагу-354» не збереглося в принципі. Серед трьох десятків таборів для радянських військовополонених на території Білорусі «Шталаг-354» — один з найменш відомих, хоча тут загинуло, за деякими джерелами, понад 29 тисяч осіб.

Серед прізвищ, знайдених у зошиті, значився й наш земляк — лейтенант Михайло Буряковський (1921 р. н.), з позначкою — загинув у полоні (22.04.1942), табір «Шталаг-354». Можна лише здогадуватися, через які страждання йому довелося пройти в цьому страшному місці.

Так, через майже 80 років стала відома трагічна доля третього із загиблих братів Буряковських — тоді молодого хлопця, який ще не встиг створити сім’ю, натішитися життям, але втратив його, захищаючи свою Батьківщину.
Нині на місці концтабору «Шталаг-354» у місті Новополоцьку розташований меморіальний комплекс «Звезда» (на знімку вгорі) — як згадка про закатованих там в 1941—1944 роках солдатів і мирних громадян.

А імена всіх трьох загиблих братів Буряковських навіки закарбовані на обеліску пам’яті героїв війни в Доброславі. Можливо, коли-небудь розкриється і остання таємниця їхньої родини — обставини загибелі ще одного брата — Віктора.

Скільки ще загадок приховує та кривава війна і чи вдасться їх усі коли-небудь відкрити — невідомо. Але той факт, що періодично «випливають» такі знахідки, говорить про те, що їх може бути ще багато. І увічнення пам’яті героїв війни є нашим обов’язком перед наступними поколіннями, аби передати їм важливу інформацію про трагічні сторінки нашої історії. Вічна їм пам’ять і дяка від нинішніх поколінь!