Ніжний червень — світлий ранок літа,
І блакитне чисте небо без хмарок,
Все подвір’я потопає в пишних квітах,
Над хатинкою здіймається димок.
Полуниця спіє весело на грядках,
Ягоди дозрілі просяться до рук...
Вибивалася завжди з-під хустки прядка,
Як бабуся люба поралась навкруг...
І черешні стиглі ніжаться на сонці,
Червоніють рясно в зелені гілок,
Заглядають зірко аж у два віконця,
Щоб побачить танець мотанок-ляльок.
Аґрус вже налився — в кошик поспішає,
Начебто вмовляє: тож зірвіть мерщій...
Соловей від щастя ще гучніш співає...
А моя бабуся — радісна від мрій...
Ось її онуки виростуть щасливі,
Не зазнають горя, лиха та біди,
Будуть працювати на життєвій ниві,
Щоб для України зрощувать плоди.
Думала: скінчились вже назавжди війни,
Бо сама їх двічі ледь пережила,
А її онуків візьмуть всіх в обійми
Тільки мир, добробут й промені тепла.
Та не сталось, друзі, як колись гадалось,
І на наші плечі випав цей тягар.
Як би нам і мудро, і достатньо вдало
Закопати лихо у глибокий яр?

Тетяна Комлік.

Київ.

Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.