Надзвичайно яскраву криваво-червону заграву на заході сонця з тривогою споглядали жителі Деріївки ввечері 21 червня 1941 року. У Будинку культури саме тривав перегляд кінофільму. Хтось забіг із вулиці і закричав: «Пожежа!». Всі повибігали, але, як виявилось, ніякої пожежі не було. Це небеса посилали страшне передвістя великої трагедії — війни.

Серед тих, хто побачив тоді зловісний знак, була і дівчина-підліток Катя, нині — 96-річна вдова фронтовика Катерина Бичкова (на знімку).

Катерина Іванівна мешкає на окраїні Деріївки, що в Онуфріївській громаді на Кіровоградщині, в старенькій, похиленій від часу оселі. «Цій хаті вже 184 роки, — зустрічаючи гостей, хвалиться баба Катя. — Вона вже згорбилась, як і я...»

І... починає плакати. Чи то від самотності, чи то від спогадів про пережите та нинішньої безпорадності — бо через хвороби, каліцтва, спричинені війною, їй нині доводиться сутужно. По хаті та по господарству бабуся пересувається, спираючись на стільчик. Він, мабуть, чи не єдина її, найнадійніша, опора. Бо залишилась на старості геть сама. Помер чоловік-фронтовик, герой-орденоносець Григорій Миколайович (на знімку), померли і троє їхніх дітей. Але не всі ще сльози виплакала згорьована жінка, вони невпинно котяться по її щоках, коли розповідає про свою нелегку жіночу долю...

Трупи вивозили сотнями

Спочатку, як і в багатьох інших, її життя висіло на волосині в тяжкі 1932—1933 роки.

«Нас було у батьків троє, — розповіла старенька. — Щоб ми не померли з голоду, нас здали в дитбудинок, що був у Кам’янському. Батько працював у радгоспі, а мати — дояркою. На вихідні батько нас забирав, і ми їхали до матері. Але і в дитбудинку з нас трьох вижила лише я. Старший брат та менша сестра померли від дизентерії, яка тоді викосила тисячі дітей. Навесні 1933-го дітям стали давати свіжі ягоди, фрукти і розпочалась масова дизентерія. Врятуватись вдалось небагатьом. Трупи дітей вивозили сотнями, все це зі страхом бачили інші й чекали своєї гіркої участі».

У той трагічний час у родині дев’ятирічної Каті сталось ще одне горе. Бандити вдерлися в хату і вбили батька — сплячого, просто на печі, забравши такі-сякі зароблені копійки та пайки, які мати збирала для дітей.

Мати забрала дівчинку з дитбудинку, коли голод уже відступив — восени 1934 року. Катя допомагала їй на фермі, а потім вони стали ходити найматися по людях, підзаробляти. Так трішки обжились — дещо запопали в хату, бо стояла з голими стінами, й одягом обзавелись.

Катя була худющою і дівчачого одягу не мала. Ще в дитбудинку їх усіх одягали однаково — сорочину та штанці...

«Ти мені снилася»

Чоловік Катерини був родом із Успенського (нині — Успенка). В роки Голодомору його забрала одна з трьох сестер, яка мешкала в Керчі. Там він здобув професію садовода, звідти пішов служити в армію, артилеристом у Білорусії. За зразкову службу йому дали відпустку, і перед самим початком війни він приїхав в Успенське. Тоді й познайомився з майбутньою дружиною.

Свою відпустку тоді не добув — терміново відкликали у військову частину, яка базувалась у Брянських лісах. Поки добирався, там уже загинула ціла дивізія. Тож він, як і інші солдати, переховувався у лісах, як і багато інших потрапив у німецький полон. Але згодом йому вдалося визволитись, видавши себе за місцевого. Знесилений та слабкий, тилами добирався додому. Відшукав Катерину. «Ти мені постійно снилася», — так по-юнацьки освідчився дівчині. В 1942 році вони побрались. Стали жити в старій хаті, яка стояла без вікон, без дверей, бо ту, в якій Катерина народилась і мешкала з матір’ю до війни, фашисти розбомбили.

У 1943-му радянські війська впритул наблизилися до Дніпра. Григорій пройшов перевірку, і його мобілізували на фронт.

І хата вціліла, і чоловік повернувся

«Під час визволення села, восени 1943 року, нас майже два місяці дуже бомбили, — згадує Катерина Іванівна. — Мати, я вагітна та сестра Гриші з двома дітьми переховувались у схроні, в Медяному. Бої тривали тяжкі, земля навкруги була застелена пораненими та вбитими. Коли була можливість, ми носили нашим солдатам воду...»

Під час одного з боїв мати Катерини загинула, а вона сама дістала поранення в праву ногу. Рана почала гноїтись... Нарешті село визволили. Радянські солдати витягли зі схову поранену

Катю та всіх, хто був із нею, — переляканих та виснажених. Фронт пішов далі, а люди почали повертатись до своїх помешкань чи до того, що від них залишилось. А стара хата Катерини знову вціліла. Там і стала жінка жити повною сиротою, бо й дитину від поранення та виснаження втратила.

Григорій Бичков мужньо воював. Дістав тяжке поранення і написав про це Каті. Вона чекала чоловіка і до цього часу в деталях пам’ятає їхню зустріч після його демобілізації.

«Було 22 квітня 1945 року. Я посіяла соняшник і лягла на печі відпочити, — ділиться щемливими спогадами бабуся. — Коли чую — хтось стукає у вікно. Думала — сусідка. Коли двері відчинилися, і поріг переступив мій Гриша. Ордени, медалі на грудях. Руки-ноги, слава Богу, цілі. Я від несподіванки зомліла. Він зняв мене з печі, привів до тями, нагодував. Отак ми зустрілись».

Півстоліття разом

Через півтора місяця фронтовика Григорія Бичкова взяли на роботу воєнруком. «Працював він в Успенському, — розповіла Катерина Іванівна. — Через рік йому стали пропонувати квартиру, і Гриша почав казати про переїзд. Мене ж місцеві баби налаштовували — він гарний, статний, а ти — сирота, мала та нікудишня, хату залишиш, а він тебе покине, піде до іншої.

Он скільки самотніх гарних молодиць. Слухала ті злі язики, а тут і ще одна наша дитинка померла, тож від переїзду я відмовилась. А Гриша ще трохи попрацював в Успенському і повернувся додому, перейшов на роботу в Деріївський колгосп».

Трудився Григорій Миколайович на різних роботах — садоводом, обліковцем, трактористом... До своїх бойових нагород — орденів Червоної Зірки та Великої Вітчизняної війни, медалей — мав багато трудових відзнак, делегувався на різні виставки, направлявся на відпочинок...

Катерина Іванівна працювала на колгоспній птахофермі — біля курей, у теплиці, на різних роботах. «Мені теж путівки в санаторій давали, — каже жінка. — Та жодного разу я так і не поїхала».

Прогнози «бабів-доброзичливиць» так і не справдились. Григорій Миколайович не проміняв свою Катю ні на кого. Прожили вони дружно в парі понад п’ятдесят років, до 15 серпня 1996-го. Цього дня Катерина Іванівна стала вдовою. Пішов із життя і їхній син. Тож нині немає до кого прихилитись жінці — ні дітей не має, ні онуків... Так і живе в старій, але такій же витривалій, як і вона сама, хатині. «Після війни думали з чоловіком будуватись, але... відремонтували стару рідну оселю, та так і залишились тут жити», — змахує рукою баба Катерина.

Самотність

..У її хатинці неймовірно охайно та свіжо. Сама жінка — чисто вбрана та доглянута. По господарству їй допомагають по черзі дві жительки села. Таку допомогу бабуся оплачує зі своєї пенсії. Але й сама не сидить, склавши руки. Порається у дворі, опікується двома індичками... А ще, витираючи краєм хустини сльозу, бідкається: «Дощі, город не сапаний...».

А тим часом її, слабку та немічну, життя продовжує випробовувати і нині. Далекі чоловікові родичі забрали земельний пай, пообіцявши доглянути Катерину Іванівну. Та роками не приїздять і орендну плату самотній жінці не виплачують.

Разів зо п’ять жінку грабували нелюди — забирали пенсійні гроші і навіть нехитрий харч із холодильника та консервацію з погреба. Одного разу крадіїв правоохоронці навіть затримали, але випустили — виявилось, «немає складу злочину». Про багато інших бід розповіла бабуся — як її немічністю й незахищеністю користуються жадібні, безсовісні люди.

Отак доживає свій вік вдова фронтовика-орденоносця. Згорьована, але вдячна долі за все, що мала і що пережила...

P. S. Почувши історію про пограбування та інші біди Катерини Іванівни, онуфріївський селищний голова Віталій Береза, який відвідував жінку 9 травня, подбав про виділення їй матеріальної допомоги.

А староста Руслан Яцина пообіцяв бабі Каті постійно її провідувати. При цьому на обличчі старенької з’явилася усмішка. І від цього на душі всім стало легше...

Кіровоградська область.

Фото автора та з архіву героїні.