Їх часто можна зустріти у столичному парку біля фунікулера. Саме сюди щовихідних приїжджає подружжя ЧЕРЕДНИЧЕНКІВ (на знімку) із містечка Калита, що в Броварському районі. Вбрані у вишиванки, вони щедро діляться з перехожими українською піснею: Станіслав Андрійович грає на акордеоні, а Галина Олександрівна співає. Вони радо спілкуються з глядачами, весело жартують, пропагують народну і авторську пісню. А перехожі вдячні творчому подружжю за усмішки та музику.

Галина Олександрівна турботливо поправляє сиве волосся свого чоловіка. Вони разом уже понад сорок років, виростили трьох дітей. Станіслав Андрійович — самодіяльний композитор, музикант, а у минулому — шкільний учитель, вона має золоті руки — вправно шиє і вишиває.

«Вразила її врода»

Як познайомились? Жінка працювала швачкою, а пан Станіслав прийшов до неї по допомогу. Тоді молоді люди й знайшли один одного. Хлопець вразив дівчину своєю грою на музичних інструментах, чудовим голосом і, звісно, красивими залицяннями. Між ними спалахнуло кохання, яке згодом переросло в міцний шлюб.

Станіслав Андрійович розповідає: «Мене вразили її врода, фігура та чарівні очі, її тепло одразу відчувалось. У неї умілі руки, і я взяв це до уваги, — з усмішкою каже чоловік. — Галина й справді має талант. Раніше вишивала рушники, шила одяг».
Галина Олександрівна розповідає із вогником в очах: «Завжди любила шити і нині можу, але вже потроху і якщо треба. Це моя справа. Навіть коли десь їду, я дивлюсь на людей поглядом швачки — одразу звертаю увагу на одяг, крій, бо мені цікаво. Це вже професіональне. Обожнюю людей у вишиванках. Такі сорочки є справжнім витвором мистецтва».

І композитор, і виконавець

Крім шиття, зізнається пані Галина, любила й музику та співи. Надто ж захопилася, коли доля звела її зі Станіславом Андрійовичем. Він займався музикою завжди. Найбільше любить творити власні пісні та композиції. З гордістю грає авторський «Київський вальс».

Згадує часи, коли працював учителем музики: «Діти не хотіли співати старі пісні, тягнулись до чогось молодіжного, але, як правило, такі твори були здебільшого російськомовні. От я й заходився писати для своїх вихованців матеріали українською або добирав національний фольклор. Намагався всіма силами відкрити для школярів українське звучання по-новому. Показати багатство нашої мови та народної творчості».

Свій «Київський вальс» він надсилав до багатьох редакцій, але відповіді не отримав. Написав також пісню «Фунікулер», часто співає «Як тебе не любити, Києве мій» Дмитра Луценка та Ігоря Шамо.

Самодіяльний композитор ділиться й не надто приємними спогадами. Згадує, як через мову керівництво змінило ставлення до нього, налаштовувало вихованців проти. Але навіть це не відбило бажання творити.

На гастролі до столиці

Попри поважний вік Галина Олександрівна та Станіслав Андрійович виступають у Києві щовихідних. Везуть із Калити важкий, але дорогий серцю інструмент. На моє запитання «чи не важко так їздити?» зізнаються: «Непросто». Але творчість для них — як повітря, а музика — їхнє життя.

«У нас такі чудові пісні, прекрасні народні музичні інструменти, популяризуймо їх! Сучасна молодь має цікавитися українським музичним надбанням», — каже Станіслав Андрійович.

«Важливо не забувати народний фольклор. Це пісні наших батьків, наша історія й національна цінність, — підтримує чоловіка Галина Олександрівна. — Такий скарб потрібно передавати з покоління у покоління».

Звісно, для Чередниченків такі концерти — це ще й можливість трохи підтягнути фінансовий бік життя.

Уже дорослі діти подружжя дуже хвилюються за батьків і неохоче відпускають у далеку дорогу. Але  розуміють їхній потяг до мистецтва, що їм потрібні рух, слухачі.

Село та творчість

Як правило, у селі бракує часу на творчість, фізична праця забирає всі сили. І після тяжкої роботи подружжя з радістю поринає у світ мелодій!.. Мало того, знаходять енергію не лише на виконання, а й на створення музики!

Як ставляться до творчості односельці? Раніше, бувало, запрошували для виступів, але нечасто. «Схоже, не зовсім поділяють наше захоплення. Напевне, вважають співи марнуванням часу. Але це не так. Музика — це краса і теж неабияка праця», — ділиться Станіслав Андрійович.

У велике місто подружжя переїхати б не хотіло. В один голос заперечують і пояснюють: «Ми тут не зможемо, вже не звикнемо до цього гамору».

На кінець нашої зустрічі Галина Олександрівна та Станіслав Андрійович заспівали пісню, їхні голоси звучали в унісон, люди підходили та слухали — подружжя зайнялось улюбленою справою.

Київ.

Фото Юлії Потапенко.