Фото надано автором.
Людські свідчення про події 1991 року у Вільнюсі перетікають у спогади про український Майдан 2013 року і АТО, а виростають передумови цього з концентраційних таборів, де опинялися за свою діяльність литовські та українські представники визвольних рухів.
Голова ГО «Новий Донбас» режисерка Лариса Артюгіна почала збирати відеоматеріали ще під час Революції Гідності, а нині підготовка фільму виходить на фінішну пряму завдяки підтримці Українського культурного фонду. Більше того, ця справа розрослась до масштабів проекту — команда працює над книжкою, у планах є випуск мальопису на сюжет однієї з історій. Ідеться про історію учасника українських революцій, ветерана АТО Євгена Дикого, який у 1991 році очолював український загін у Вільнюсі, маючи за плечима лише сімнадцять з половиною років. Тим паче символічно, що перші литовці, які приїхали на український Майдан в 2013 році, фактично були його ровесниками, пояснює Лариса Артюгіна.
— Я знайшла тих, хто найпершим приїхав на український Майдан. Перша група, яка з’явилась на Майдані, це були дуже молоді люди, яким було по 18—19 років. Одна з героїнь фільму, коли почула про те, що в Україну збирається автобус, одразу захотіла сюди приїхати. І на моє запитання, чому вона прийняла таке рішення, сказала: ну як, мої ж батьки були там, де захищали свободу Литви, а значить, і я маю захищати свободу. І було не принципово, де це відбувалося: у Вільнюсі чи у Києві.
Шукаючи відповіді на запитання, чому маленька країна Литва настільки безапеляційна в питаннях, що стосуються підтримки України, авторка проекту згадує дисидента, одного з авторів Акта проголошення незалежності України, депутата чотирьох скликань нині покійного Левка Лук’яненка (на знімку). Його погляди великою мірою сформувалися під впливом знайомств із литовцями. У концтаборі ті мали невелику бібліотечку, яку пропустила цензура, бо не розуміла, про що там ішлося. Серед книжок була і «Мова й держава», яка розповідала про те, на що витратили литовці час з проголошення незалежності у 1918 році.
До фільму ввійде інтерв’ю, записане незадовго до смерті Левка Григоровича і яке фактично стало його останнім.
— Здається, саме литовці перші запропонували поділити самостійність на суверенітет. І це було теоретичне одкровення! Коли б Україна, чи та само Литва, проголосила незалежність, то це означало б кару за те, що відокремились від Радянського Союзу. А так придумали дуже хитрий хід і незалежність назвали суверенітетом. Ми приїхали з наради в Україну із новою стратегією, з новою тактикою боротьби. У цьому була політична зрілість — ми побачили, що балтійські країни були недавно незалежними, до 40-го року. І їхня політична еліта пам’ятає і має ще той досвід, і саме вона придумала такий дуже гарний хід. І він дав нам усім платформу, з якої можна сміливо продовжувати боротьбу, — про цей бік впливу литовців на подальше поруйнування СРСР з Ларисою Артюгіною говорив Левко Лук’яненко.
Підтримка України для Литви сьогодні означає утвердження власної незалежності — у цьому тією чи іншою мірою солідарні всі герої стрічки, розуміючи, що в разі чого Росія не зупиниться на кордоні, а піде далі — повертати собі «історичні землі».
Сам фільм і проект загалом — це така культурно-історична спроба поруйнувати нав’язаний російською пропагандою міф про «один народ», що складається з росіян, білорусів і українців. А також показати ментальну близькість із литовцями, навіть попри відсутність спільного географічного кордону.
Прем’єра стрічки запланована на середину осені — вже є домовленості із суспільним мовником. Крім того, зібрані матеріали будуть передані до кіноархіву та до Музею Майдану, який є партнером проекту і зацікавлений у наповненні експозиції матеріалами, які дадуть глибше розуміння процесів, які ми всі переживаємо.
Фото Юрія Величко
