Попри свої роки жінка не втратила ні своєї веселої вдачі, ні оптимізму та завзяття. До того ж до найменших деталей пам’ятає окремі миттєвості свого життя. Зокрема — про тяжкі воєнні роки. Саме тоді, у свої 19 літ, вона разом з іншими односельчанками долучилася до порятунку з концтабору наших військовополонених.
«Ми всі знали, що на станції Адабаш розташований табір із військовополоненими. Нам було шкода їх. Та в нас були дуже хороші сільський староста та староста громадського двору (голова колгоспу). Ці люди намагалися всіляко допомогти полоненим. Вони звертались до керівництва табору з проханням виділити їх на деякий час для робіт у господарстві. Голова колгоспу Іван Марченко брав їх під свою відповідальність. Допомагали полонені і в селі, людям по господарству: тому хлів підправлять, тому тин підремонтують. А ми за цей час їх підгодовували. Працювали по кілька тижнів, звикали до нас, а ми до них...
Потім полонених погнали на Добровеличківку, а наші жінки йшли до голови сільради Василя Грущака та брали довідки-посвідки про те, що ті хлопці, які в них працювали, є їм ріднею.
Мати каже: «Саша і Явдоня пішли хлопців виручати, які в них удома допомагали. Взяли в старости довідки, що той — чоловік, а той — брат... Марусю, може б і ми Івана (це той хлопець, що в нас працював) визволили? Він би в нас побув якийсь час, а потім додому б утік. Бо сам родом із Миколаївщини, недалеко від нас. Мама взяла довідку, що Іван — мій брат. Перехрестила на дорогу і сказала: «Іди швиденько, доню, поможемо йому, може, й нашим хтось поможе...».
А до Добровеличківки від нас майже 18 кілометрів. Я дійшла до Юріївки, людей запитала, чи не бачили, як тут військовополонених гнали. Вони сказали, що десь години півтори тому. Тож поспішила і дійшла до Добровеличківки зовсім знесилена. А там уже людей багато було, бо й із сусідніх сіл поприходили. Кожен сподівався, що серед полонених знайде когось свого чи інших виручить. Протиснулась поміж людей до воріт, почала вдивлятись у полонених, шукаючи очима Івана. Біля воріт — німець із собакою, щось до мене белькоче, а я не розумію. Тут жінка якась, мабуть, трішки їхньої мови знала, каже мені: «Він питає — за ким ти прийшла?» А я кажу: «Брат». Він загелготав: «Брудер, брудер!»
Потім питає, чи є бумажка? Я йому простягнула ту довідку, що староста сільський дав. Він там що читав, що не читав, а головне діло — печатка. А тоді запитав — як прізвище? Я зраділа, що знала, і кажу: Аліхванов Іван Романович. Коли німець погукав у натовп, то всі хлопці до огорожі кинулись — може, й за ними хто прийшов. Вийшов Ваня, німець питає: «Він?» А я кажу: «Він, він!..»
Коли ми вийшли з Добровеличківки, вже темно було, боялась, що не знайдемо назад дороги. Уже вдома я дізналась, що Груня аж двох визволила.
Пожив Іван у нас більше тижня. Потім із допомогою мого дядька з Червоної Поляни вирушив додому. Десь через місяць надійшов лист на сільську раду — крім звістки про те, що він уже вдома, Іван висловлював нам велику вдячність за порятунок.
...Серед німців, як і серед наших, люди всякі були. Зустрічалися й хороші. У нас був постояльцем німець Віллі. Він трішки розмовляв російською, працював на автомобілі. Показував, що в нього хворі ноги і йому важко ходити. Під Новий рік отримав посилку з Німеччини. Розкрив її перед нами на столі, а там — ялинка маленька, уквітчана цукерками та шоколадками. Він роздав їх усім, хто був у хаті. А потім прочитав листа і почав плакати. Мама запитує: «Віля, що таке?». А він каже: «Матка, Гітлер кіндер, маленькі діти на фронт мобілізував». То він у листі прочитав, що меншого брата на фронт забрали. Каже, дітям по 13, 14 років, а Гітлер їх на фронт посилає... Долівка була застелена соломою, то він узяв соломину, зробив хрестом і показує на один край — тут «Сталін», а отут — «Гітлер — два камрати — капут».
А якось він почув, що із дворів корів забиратимуть. То прибіг до нас, узяв маму за руку та повів у хлів. Почав у копиці сіна розгортати. Мати нічого не розуміє, а він сам корову заштовхав туди і оберемком затулив дірку. А як прийшли до двору, то він уже на воротях стояв. І каже своїм: «Ніц», тобто немає корови. Ті не повірили, двері у хлів відчинили, а корови немає...
...Батько мій помер, коли святкував з іншим радянським солдатом визволення села від німців. Коли німці пішли, то залишили все своє добро в селі. От наші один одного вітали та й сіли святкувати, взявши з німецьких припасів те, що в них в ампулах було. Ми на нього казали «деревний спирт». Один наш односелець, Павло, як випив — осліп, але залишився живий. Солдат, із яким батько пив, помер у нас у хаті. Його потім свої, червоноармійці, забрали. Це було 20 березня 1944 року. А батько довго мучився — в нього всередині все пекло. Потім прийшов лікар, стягли батька з печі, роздягли до сорочки. А ми всі, троє дітей та мама, стояли над ним і плакали. Лікар узяв рушника та почав йому груди і все тіло розтирати, ще й рідкий кінський гній у нього заливали, хотіли отой жар, що всередині нього, притушити. А батько все повторював: «Не рятуйте, нічого не вийде». Так і помер...»
У Марії Іванівни часто бувають представники ветеранської організації Новоукраїнської ТГ Наталія Ніколаєнко та Галина Пиндик, фурманівський староста Юрій Ткаченко. Господиня тішить їх своїми розповідями про далеку минувшину, час від часу повторюючи: «Багато років із того часу спливло. Може, я щось і призабула, але нічого не збрехала...»
Записала Олена КОМІСАРЕНКО.
Кіровоградська область.
Фото автора.
