Що нині видається звичною справою, ще три десятиліття тому навіть не могли уявити. На прикладі колишнього інженера-технолога одного з військових заводів та активної просвітянки, відповідального секретаря міського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка Наталії Синиці простежимо процеси, які відбувалися в Івано-Франківську до проголошення Незалежності та кілька років опісля.

Одними з перших піднялися трудові колективи

У 1989 році Івано-Франківщина жваво розпочала демократичні процеси. Активно, одними із перших, піднялися трудові колективи, зокрема й на заводі «Родон», де я працювала. Спочатку інженери, тоді робітники. Ми створили осередок Товариства української мови (ТУМ) «Просвіта». Дуже багато залежало від керівників, які здебільшого не ставали на заваді та самі поповнювали лави товариства, стежили за нашими діями.

Наше заводське товариство ТУМу активно долучилося до загальноміських демократичних процесів. Несподіванкою стала можливість святкування релігійних свят: різдвяний вертеп, великодні гаївки на сцені нашого Будинку культури «Сучасник».

Позаяк усю документацію на заводі вели російською, ми активно стали перекладати та домагатися усіх стандартів технічної документації рідною мовою. Для працівників організували курси української мови. Пам’ятаю, як тоді директор заводу Августімов звернувся до мене: «На чєловєческом язикє умєєтє разговарівать?».

У 1990 році на заводі створили страйковий комітет, кістяк якого становили члени ТУМу й науково-культурного товариства «Рух». Він і провів опитування щодо підписання Союзного договору. Із 5057 працівників, які того дня вийшли на роботу, проти договору виступили 4550. Це становило майже 90 відсотків від усього колективу. То була наша перемога. Одночасно підтримали підняття прапора, й синьо-жовтий стяг замайорів при вході в об’єднання.

Треба інтереси Вітчизни поставити вище за свої

Кілька штрихів до моєї організаційної роботи як відповідального секретаря Івано-Франківського міського об’єднання товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка. Вчителі підтвердять, що за Союзу під час підготовки літературно-музичної композиції про Голодомор частину тексту можна було озвучити лише для надійних, бо деякі педагоги, та й дирекція побоювалися правди. Тож часи були складні, й ламати традиції і переходити до нових процесів давалося непросто.

Як в Івано-Франківську переходили на українську мову викладання, то деякі вчителі не хотіли цього. Приміром, на уроках співів продовжували вивчати російські пісні. Слова до них на дошці писали українськими буквами, а співали — російською. Деякі учні відмовлялися, бо вже знали, як їхні бабусі-дідусі боролися проти окупантів, і за це були переслідувані та замордовані. Прадідусь однієї з тих учениць увічнений анотаційною дошкою навпроти будинку «Просвіти» на вулиці Леся Курбаса. Вчителька пересадила цих дітей на задні парти. А коли до неї із застереженнями звернулися «просвітяни», зауважила, що нехай звертаються хоч до Міносвіти, а вона своєї позиції не змінить.

Однак просвітницька робота давала свої плоди. І зміни не забарилися. Починаючи з 1998 року проводимо в Івано-Франківську конкурс «Історія і Просвіта». Залучаємо громадян до пошукової, пізнавальної та дослідницької роботи, прагнемо викликати інтерес до «Просвіти» для відродження історичної пам’яті, формування національної свідомості, висвітлення подвижницької діяльності відомих просвітян. У літописі «Просвіта Івано-Франківська: минуле й сучасне», що вийшов друком у двох томах, — розповіді про міські первинні осередки: від 1877-го по 1944 рік та від 1989-го й до 2013 року включно. Плануємо до 30-річчя створення міського об’єднання, у 2022-му, надрукувати третій том цього видання.

Товариство «Просвіта» як громадська організація має об’єднавчу місію. Гуртуємо у своїх лавах представників різних партій. Немало є такого, з чим не погоджуємося. І сподівання на зорі відновлення української державності були вищі. Пригадую, коли ми на початку 1990-х збиралися на зустрічі випускників у нашому Чернівецькому університеті, то навіть доти російськомовні однокурсники спілкувалися українською. Приємно було чути на свою адресу, що в моїй особі бачать живого патріота.

Насамкінець хочеться висловити власне припущення щодо нинішньої ситуації у країні. Звісно, важко знайти консенсус у політиці, коли навіть у моїй родині одні свого часу підтримували на виборах В’ячеслава Чорновола, інші — Левка Лук’яненка, тобто лідерів демократичного блоку. Чому ж не гуртуватися біля когось одного? Те ж спостерігаємо й далі. Можна, звісно, кивати в російський бік, бачити в усьому руку Москви. Але кожен із нас має, перш ніж ставити високі вимоги до владних мужів, поглянути на себе. Проаналізувати власні вчинки, помисли. Щоб вибудувати сильну Українську державу, треба інтереси своєї Вітчизни поставити вище за свої особисті. Хай як тривіально це звучить — то основа всього. І це мене найбільше тривожить. Прошу всіх українців змінювати себе та об’єднуватися.

До речі, 5 вересня в Народному домі «Просвіта» Івано-Франківська відбулося свято. В рамках відзначення 30-річчя Незалежності тут зібралися просвітянські родини Волковецьких, Гуцолів, Вівчаренків, Дорошенків, Терлецьких, Петрівих, Баранів. Кожен із присутніх поділився своїми спогадами про буремні події кінця 80-х — початку 90-х років минулого століття. І лунали патріотичні пісні у виконанні ветеранів-просвітян і студентів медуніверситету. Наталія Синиця представила виставку своїх книжок про становлення Української держави, а також старовинного та сучасного українського одягу.

«Такі заходи гуртують, бо в сім’ї формується особистість, а із родин складається держава. Наступного разу запросимо інших учасників, щоб знову пережити ті щемливі миті боротьби за Незалежність і передати молодим патріотичний заряд», — зазначила Наталія Синиця.

Фото надано Наталією Синицею.

Записала Людмила СТРАЖНИК.

Івано-Франківська область.