Нині воно входить до Рокитнівської громади Сарненського району Рівненщини. Розташоване за 40 кілометрів від райцентру Сарни та за 12 кілометрів від центру громади — селища Рокитне.

Будуються й з Рокитного

Уже на в’їзді помітили будівельників, які працювали над зведенням новобудови.

— Це місцеві розширюються? — запитали їх.

— Ні, люди з Рокитного. Такі явища не поодинокі. В Стариках можна відпочити від міської метушні. Тут місцевість хороша, але нерухомість майже не продають. Будуються на своїх паях.

Якщо й не проживають постійно, то для дачі — підходяще місце, — пояснили працівники.

Євген Приймачук (на знімку з членами родини) проживає в Стариках із 1996 року. Приїхав із батьками з Миколаївської області. З дружиною виховують двох діток, хазяйнують, доглядають її батька Леоніда Шерстюка — ліквідатора Чорнобильської АЕС.

— Хоч я родом не звідси, але в Стариках дуже подобається. Жителів небагато, трохи більше сотні. Але все ж молодого покоління вистачає. Бо ж у селах як зазвичай? Старші люди доживають, а молоді намагаються виїхати в місто. Хто роботу шукає, хто перспектив. Та в Стариках є підприємство, на якому працюють місцеві, поряд заправка. Та й до Рокитного рукою подати, щебзаводи в Томашгороді — і туди на роботу добираються. Розв’язка в нас хороша, — каже Євген Приймачук, який, попри це, не радить донькам залишатися у Стариках. — Сюди добре на канікули, у гості, на відпочинок приїжджати. А для молодих сімей, їхніх діток більше можливостей у містах.

Бідкається чоловік, що місцеві не мають змоги підключити провідний Інтернет. Щоправда, проблему вирішують безперешкодний мобільний зв’язок і мережа.

— А чому село має таку назву — Старики? — цікавимось.

— Назва має стосунок до річки Льва. Якщо не помиляюся, тут було старе русло. Так і назвали від того поселення, — розповідає господар.
Під час нашої розмови у двір зайшли двійко дітей. Сашко та Діана люб’язно погодилися показати нам славнозвісне каміння незвичних розмірів, що лежало в лісі за селом. Величезні округлі брили на березі річки, порослі мохом, наче кремезні істоти стояли в черзі до водопою. Як такі каменюки потрапили сюди, місцеві лише здогадуються. Однією з версій є думка, що вони тут ще з моменту танення льодовиків. Інші ж вважають, що раніше тут були скелі, а сильна течія з часом так їх обтесала.

Недалеко від цього місця є польські поховання. Поляки приїжджають туди раз на рік, аби вшанувати пам’ять своїх предків.

«Хто не лінується, той і має»

У центрі села вже четвертий рік працює крамничка. Оксана Гарбовська  відкрила її на своєму подвір’ї. Власниця впевнена, що з появою місцевого магазину жителі стали не так залежні від приїжджих торговців. Та все ж найголовнішого товару там немає.

— Не продаємо хліб. До нас чотири рази на тиждень приїжджають зранку машини з хлібозаводів. Люди вже знають, скупляються, і того вистачає. Якщо хтось із робітників пилорами й попросить на обід, то виношу з дому скибочку-дві. А так немає потреби в його продажу, — каже Оксана Леонідівна.
Разом із батьками жінка переїхала в Старики з Клесова, аби доглянути бабусю. Село так сподобалося новоприбулим, що вирішили продати квартиру в місті й переїхати сюди.

— Коли навідуємося до клесівських родичів і заходимо в під’їзд, то відчуваю якусь скованість. Не розумію, як можна жити на поверхах? У нас тут простір, свій будинок, ганок. Як то кажуть, є чим дихати. Хіба ж можна проміняти це все на квартиру? — дивується пані Оксана.
Підприємниця переконує, що селянам всього вдосталь у Стариках, і нарікати нема на що. Якщо й потрібно виїхати в місто у справах — не проблема. Адже чи не в кожного є власний транспорт.

— Я так скажу: хто не лінується, той і має. У нас чудове село, — розповідає Оксана Гарбовська.

Відбудували погорільцям хату

Навідалися на пилораму, яка, за словами жителів, забезпечує роботою стариківців. Власника підприємства не вдалося застати на місці. З працівниками теж поспілкуватися не вийшло, адже саме трудилися. Від місцевих дізналися, що підприємець Віктор Мисюкевич об’єднує селян не лише працею. Невдовзі за його сприяння завершиться будівництво Будинку молитви, де збираються до 35 людей. До речі, православного храму в селі немає. Тож на події і великі свята віряни йдуть до церков сусідніх сіл або ж кличуть священика із Масевич.

— Наше село маленьке, тихеньке, а люди — добрі, дружні й чесні. Не пам’ятаю такого випадку, щоб щось у когось пропало, — каже Надія Приймачук (на знімку з онукою). Жінка переїхала в Старики 25 років тому з Миколаївщини. До цього працювала в дошкільному закладі.

— Тут сподобалося моїм дітям, вони теж побудувалися в селі. Та й мені біля них веселіше, з онуками бавлюся, а їх у мене вже семеро. Ось Настуня, моя помічниця. Щойно посуд помила, — пригортає до себе дівчинку. — Цьогоріч дві онучки пішли у перший клас у нашу початкову школу.

Про дружність і допомогу односельців Надія Володимирівна знає не зі слів. Минулого року вона з донькою і трьома онуками лишилися без даху над головою.

— У жовтні зять поїхав на заробітки. А вже через декілька днів дізналися страшну звістку про його смерть. Та, як кажуть, біда сама не ходить. Ще добре не отямились від усіх клопотів із перевезенням тіла, поховання, як сталося ще одне лихо: від розтопленої грубки впала іскра й хата спалахнула, як сірник. Я саме вийшла до доньки. Уявіть наш розпач після всього пережитого. Велика вдячність близьким, друзям і небайдужим жителям села. Разом із місцевим підприємцем Віктором Мисюкевичем згуртувалися й допомагають відбудувати нам хатину.

Поки що ми орендуємо будинок по сусідству. Але вже за місяць-два, з Божою поміччю, плануємо переїхати, — ділиться жінка.

Надія Приймачук запросила нас у новий будинок на три кімнати, з вітальнею і вбиральнею. Там лишилося виконати внутрішні роботи. Внучки Настуня і Яна похизувалися власною кімнаткою. Вони вже обрали кольори, якими хочуть її розфарбувати.

У Поліський край із «алмазної» республіки

Ставлення стариківців до приїжджих відчув на собі ветеран праці, росіянин Валерій Поморцев. До виходу на пенсію жив і трудився в Республіці Саха, Якутія. Саме там, у Мирному, яке славиться найбільшими кар’єрами з видобутку алмазів, на одному з таких підприємств пропрацював 40 років. — Там вербували чимало українців. Приїздили з Білорусі й Волині. По матері я Власенко. Мої бабуся з дідусем були українцями. У 1932 році їх вислали в Кемеровську область. А я проживаю з 2012 року в Україні й досі не можу довести свою приналежність, аби змінити громадянство, — розповідає Валерій Поморцев.

Чоловік завжди повинен мати при собі паспорт громадянина Росії й посвідку на постійне проживання в Україні.

— От у Рокитному живуть мої друзі. Вони народилися, вивчилися, пішли служити в Україні. Потім виїхали на заробітки на північ у Росію. В 1991 році повернулися. Тоді й подумати не могли, що хто на рік запізниться з переїздом, не зможе отримати українського громадянства. З того часу вони теж мають такі ж документи, як у мене, — російський паспорт і посвідка. Це насправді серйозна проблема, — бідкається чоловік.

Отак, гостюючи у своїх рокитнівських товаришів, Валерій Поморцев познайомився з майбутньою дружиною Марією. Згодом побралися. Односельці поставилися до нового жителя з прихильністю. В адаптації допомагала і дружина, і люди підтримували. Вчить українську мову.

А ще в пана Валерія є звичка, яку набув у молодості, — записувати щоденні події в блокнот:

— Зверху ставлю число, курс, погоду. А далі нотую все важливе, що відбулося протягом дня. Тут і мої особисті події, що сталися в сім’ї, родині, а також загальні: які закони прийняли, що змінилося в державі й у світі, — показує свої нотатки. — А зараз захотілося перечитати Булгакова.

На запитання, що хотілося б змінити в Стариках, пан Валерій на хвильку задумався. А згодом відповів:

— Природа прекрасна, річка поряд. Зі шкідливого тут хіба що пил і вихлопи з «Варшавки». Агрофірм, які розпилюють пестициди, немає. Можливо, після відкритого ринку землі з часом люди продаватимуть свої паї. Єдине — освітлення на центральній вулиці не вистачає. А так усе поряд. Раніше їздили скуплятися в Сарни, Рівне. А зараз і в Рокитному можна за тими ж цінами затаритися. Роботи місцевим наче й вистачає. Але років п’ять тому дедалі частіше стали їздити на заробітки за кордон. Причому не лише чоловіки, а й жінки, і молоді сім’ї, — аналізує чоловік.

Валерій не може пройти повз недбалості й несправедливості. Вірить, що змінити на краще можна лише через виховання й законослухняність.

— Якось ішов біля річки. Один із юнаків, який проживає за кордоном, а сюди навідується в гості, задля розваги стріляв у лебедів, диких качок, — розповідає випадок Валерій Поморцев. — Я кажу: «Уяви, що хтось зайшов у твою хату й почав там хазяйнувати. Чи приємно тобі буде від того?». А він із друзями посміхаються. Зараз модно рівнятися на Європу та на їхні цінності. Повірте, у нас своїх вистачає, аби їх берегли й шанували. Потрібно піднімати рівень життя і продовжувати формувати змалку почуття відповідальності, поваги до всього живого. Якщо зрубав дерево — посади 10. Це відновлювальні ресурси. А якщо не знаєш, де посадити, то просто вздовж вулиці.

Сарни

Фото Василя СОСЮКА.