3 липня 1931 року в родині пасічника колгоспу Павла Кацуна (до того він служив командиром відділу армії генерала Брусилова, 1916-го був нагороджений Георгієвським хрестом за вдало проведену розвідувальну операцію, учасник Брусилівського прориву) та його дружини — теж колгоспниці Векли Кендиківни народилась Тетянка.

Шостою була Тася в родині. Тішились усі найменшенькою, бавили й оберігали. Голод 1933 року, завдяки далекоглядності батьків, не забрав нікого з дітей. А от бабусю Параску та діда Івана не врятували. Померли одразу, як наїлись зеленого жита, не маючи сили дочекатись, поки дозріє.

У 1939-му пішла маленька Тася до новозбудованої, великої і світлої школи. І досі згадує своїх друзів по дитячим іграм — Марійку Букало й Миколку Шкіля. А ще першого вчителя Василя Кропивка, який допомагав подорожувати у світі нового й незнаного. Уроки, домашні завдання, допомога по господарству. Два роки минули, як один день. І радіти б життю далі, та Друга світова прийшла і на нашу землю...

Із відходом Червоної Армії залишилось село Бурбине беззахисним й одразу було захоплене німцями. Ті встановили свої порядки, призначили старост, щоб наглядали за роботою і старих, і малих селян на благо рейху.

У 1943 році Бурбине визволили, а в будівлі школи організували госпіталь. Тася допомагала прати бинти для поранених. У серпні-вересні збирала помідори та яблука й несла до госпіталю. Після визволення дітлахи на рівні із дорослими працювали на полях та фермі для того, щоб більше продуктів відправити на фронт. Землю обробляли коровами і волами. Ходили сапати бур’яни. Коли роботу школи в селі відновили, Тетянка з друзями продовжила навчання в третьому класі.

Тоді ж у селі організовували дитячий садочок, щоб звільнити матерів для роботи. Старша піонервожата помітила в Тетянки хист у спілкуванні із маленькими і направила вожатою у садочок. Сподобалось дівчині співати й гратись із дітками. Ті слухались веселої Тасі, яка не боялась водити малюків на екскурсії до ставків, яких доволі багато біля річки Сула, організовувала веселі забавки й співанки. Так дівчина зрозуміла, що мріє працювати вчителькою.

Закінчивши сім класів у основній школі, Тетяна вступила на навчання до старшої школи, розташованої у сусідньому селі Федоліївка за 15 кілометрів від Бурбиного. Школа була платною, й батьки оплачували навчання: в ті часи безплатно можна було вчитися лише 7 класів. Четверо юних бурбинців і в дощ, і в спеку щодня ходили здобувати знання: Тетяна Кацун, Ніна Біленко, Микола Шкіль та Марія Букало. Прокидались раненько, батькам встигали допомогти, а тоді збирались на околиці вчотирьох і рушали. Співали, розмовляли, а Микола ще й дівчатам математику пояснював. Повернувшись після школи, насамперед допомагали батькам по господарству, а вже ввечері, хоч би якими натомленими були, збирались співати на Каленикову Гору, названу так на честь діда Каленика, який жив там у давніші часи. Тетяна й Микола співали так гарно, що друзі просили їх заспівати ще і ще. А старожили і сьогодні згадують той спів, що лунав далеко аж до Сули.

По закінченні школи Тетяна вступає до Черкаського педагогічного інституту. А оскільки з дитинства захоплювалась навколишнім світом, то вирішила навчати дітей біології та хімії. Першій рік за навчання сплачували старші брат та сестра. Із другого курсу навчалась уже за бюджетний кошт як дитина батьків-пенсіонерів. Але мусила жити на квартирі, бо гуртожитків ще не було для всіх студентів, та й надавали їх лише першокурсникам.

За розподілом Тетяна потрапила на роботу у село Новоселиця Катеринопільського району, що на Черкащині. Там же й вийшла заміж за Антона Хвиля (на знімку внизу — весілля). Чоловік згодом став директором Новоселицької школи. А Тетяна Павлівна — його вірною помічницею. В школі організували виробничу бригаду, щоб учні пробували свої сили у сільськогосподарській праці й долучались до аграрної науки. Керували бригадою самі школярі, хоч і під наглядом дорослих. Керівники колгоспу виділили учням поле для занять дослідницькою діяльністю. Знані були й керівництвом республіки.

А школа продовжувала розвиватись. Створили кабінет механізаторів, де діти навчались лагодити трактори, бо ж і трактора школі виділено було, щоб не лише заступами обробляли учні свої ділянки. Навчались тракторній справі і хлопчики, і дівчатка. Організували швейний кабінет, щоб навчати дівчат шити. Для практики шили комбінезони для механізаторів.

Окремий кабінет був і для навчання доярів, де вивчали доїльні апарати — найновішу техніку тих часів. А практикувались на фермі, щоб не лише теорію знали, а й на практиці використовували новинки техніки. Багато хто з учнів, з набутими трудовими навичками у виробничій бригаді, як спеціалісти залишились працювати в селі. Чимало випускників закінчили аграрний інститут. 

Тетяна Павлівна завідувала кабінетом агрономії, сама викладала учням цей предмет і допомагала ставити досліди й робити висновки. Отримала звання «Відмінник народної освіти».

У злагоді й підтримці працювали Тетяна Павлівна з чоловіком. Народилися в родині дві доньки — Лариса і Світлана та син Юрій. 

Життя плинуло... Кожен бурбинець ішов власною дорогою. Та не забували одне одного товариші дитячих ігор та юнацьких співів. Зустрічались. Їздили в гості. Приїздив у Новоселицю й Микола Шкіль, який уже став відомим в Україні математиком і ректором.

Після смерті чоловіка переїхала Тетяна Павлівна до Сквирського району на Київщині — у село Горобіївку. У 1984 році була прийнята на посаду вчителя хімії та сільгоспробіт. Довірили ще й опікуватись дітками, родини яких жили за 7 кілометрів, у сусідньому селі Лаврики. Щоб дітям не їздити на навчання щодня рейсовим автобусом, вони жили у пришкільному інтернаті із спальнями для хлопчиків та дівчаток. Пропрацювала до 1991-го...

Активна життєва позиція Тетяни Павлівни була помічена й у Сквирському районі. Її нагородили почесною грамотою, поповнивши колекцію відзнак на життєвому шляху. Вона вже давно на пенсії, та спілкується із молоддю, підтримує родину сина, яка живе поруч, дописує у газети. Складає вірші. Береже історію роду свого, бо вважає, що, не знаючи минулого, неможливо будувати майбутнє. До речі, і сьогодні можна почути спів Тетяни Павлівни, що лунає над ланами села Горобіївка. Відвідують маму, бабусю й прабабусю доньки, п’ятеро онуків, четверо правнуків. Вони потребують її підтримки і доброго напутнього слова.

Тетяна Дендебера, голова правління місцевої ГО «Ініціативи жінок».

Київська область.

На знімку з домашнього архіву: Тетяна Хвиль з дочками та сином.