А вона йому каже: «Чоловіка цими днями відправляють до Чехії (він був військовим). І я їду з ним. Поживи поки що в нас!»
А якщо жити — потрібно тут і працювати. Житомирський дослідно-механічний завод (тепер це «Будмаш») розташовувася буквально за кілька десятків метрів. Туди й пішов оформлятися на роботу. Взяли. Відтоді минуло рівно 50 років, як Олександр Остапенко там працює.
І в серпні 2021-го друзі й колеги зібралися, щоб відзначити цю подію: адже не так багато на підприємстві, та, певне, і в усьому Житомирі людей, котрі 50 років не змінювали своє місце роботи...
За цей час завод пережив багато змін. Звільнялися одні директори, на їх місце приходили інші. П’ять разів підприємство змінювало назву, хоча продукцію випускало приблизно ту саму. Але ядро колективу трималося, Олександр Остапенко був там чи не найпершим...
— Я так звик до підприємства, до людей, — каже Олександр Григорович, — що не хотілося щось міняти. Не люблю тинятися з місця на місце. Хоча труднощі, звичайно, були. Особливо перебудовчі. І посади були різними, і зарплата мізерна. Та найбільша цінність — то колектив...
Спершу Олександр Григорович працював за військовою спеціальністю: водієм. Возив директора заводу — і першого, і другого. А коли третій прийшов зі своїм особистим водієм, пішов у ливарний цех — на найтяжчу і найнебезпечнішу ділянку виробництва, де працював 12 років.
Мало хто витримує такий довгий термін у цьому цеху. Тут і відповідальність велика (непросто правильно виготовити деталь із розплавленого чавуну), і небезпека: багато виділяється шкідливих газів, не кажучи вже про гарячі іскри, що стрибають і на одяг, і на тіло. Шрами від опіків у Олександра Григоровича видно і досі...
Потім за станом здоров’я Олександра Остапенка призначили завідувачем заводської бази відпочинку — по той бік річки Тетерів.
— Які то часи були! — згадує Олександр Григорович. — База відпочинку мала не тільки будиночки, спортивні майданчики, а й власні моторні човни, на яких можна було кататися по Тетереву, їздити на риболовлю. Та й туристські поїздки наша профспілка організовувала в Карпати, Прибалтику... Це допомагало краще пізнати світ, згуртувати колектив. Нині все це спливло, мов лист за водою...
Сьогодні Олександр Остапенко працює завгоспом і водієм автонавантажувача.
— Зарплата мінімальна, але місце роботи змінювати не хочу. Молодь у нас не затримується, шукає вигіднішу роботу. Тож опора — тільки на пенсіонерів. З огляду на мій досвід я можу колегам дещо підказати, і вони мене слухаються. А вдома чи на дачі я тільки виконую вказівки дружини, — жартівливо зізнається Олександр Григорович.
...Упродовж усіх 50 років на всіх посадах колектив цінував Олександра Остапенка за його працьовитість, відповідальність, щирий патріотизм. А ще за чудові людські риси: чуйність, мудрість, невичерпну енергію, готовність завжди прийти на допомогу.
— Ви тільки подивіться на нього, — вітає ювіляра теж ветеран підприємства, колишній начальник інструментального цеху Микола Губанов. — 50 років у нас працює. А на вигляд — і не скажеш. Виходить: що довше працюєш, то молодшим стаєш...
— Я з ним довго був поряд, — долучається до розмови ще один ветеран Володимир Лисак. — І водіями разом працювали, і в ливарному. Вміє трудитися...
— На нашому підприємстві Олександр Григорович знає все, — додає керівник служби безпеки заводу Василь Заєць. — Завод при ньому зростав, набирав нових працівників. Тому і в питаннях, де може статися якась аварія, яка апаратура потребує посиленого контролю, які люди більш надійні, він — найкращий консультант!
Крім роботи, родини (разом із дружиною Галиною Миколаївною виростили, виховали сина і доньку, обох дуже цінують на їхніх роботах), у Олександра Григоровича є ще одне велике захоплення — фотосправа. Ще в юності він придбав хороший фотоапарат, сам знімав, проявляв і друкував дуже якісні знімки. Тих світлин у нього — тисячі. На всіх — колектив: на парадах, під час відпочинку. Або друзі й родина — теж великими товариствами у цікавих місцях. А фото його одного, особисто — віднайти важко. Чим не підтвердження ще однієї риси характеру Олександра Остапенка: насамперед цінувати колектив, друзів — а не самого себе, хоч і його люди дуже шанують...
Житомир.
Фото з родинного альбому.
