Тоді взялася за подвір’я. Впросила кума Миколу полагодити паркан. Потім уже сама надала зеленого яскравого кольору воротам і хвіртці.
— Що, пофарбувала, аби зять мав орієнтир та до нашого подвір’я не втрапив? — кепкували сусідки.
— Та ну вас, заздрісниці! — відмахувалася на те Микитівна. — Не можу ж осоромитись! Треба, щоб усюди порядок був: уперше ж іноземця приймаю!
Коли і в дворі прибралася, а до приїзду дорогих гостей залишилося два дні, Микитівна стала куховарити. Холодець розлила в таці та винесла в погрібець, пирогів напекла з вишнями, сиром та м’ясом. «Борщу наварю в день приїзду, щоб свіженький був, — подумала, витягаючи з печі духмяні паляниці. — Гарний хліб у мене вийшов! Ото гість дивуватиметься: в тій Німеччині таким не почастують!»
Та найголовнішу справу мала зробити надвечір. Для цього все було готове: самогонний апарат витягла зі схрону, десятилітровий бідон браги ледь сперла з горища! Хто його знає, що там той Ральф п’є, але вона його таки почастує справжньою українською горілкою.
Коли й з цією роботою справилася, розливши по суліях чисту, мов сльоза, оковиту, Микитівна подумала: «Добряче я натопталася за останні дні. Та дарма! Дочку побачу після довгої розлуки, з зятем познайомлюся. Прийму, як годиться, щоб як у людей».
***
Світлана чотири роки тому поїхала на заробітки за кордон. Спершу було дуже непросто: чужа країна, незнання мови, побутові негаразди. Допомогли інші дівчата-заробітчанки. Приютили, сприяли влаштуванню нянькою до старої пані. Десь через півроку Світлана почала працювати офіціанткою в невеликому кафе, де й познайомилася з майбутнім чоловіком.
Ральф, так звали місцевого жителя, був підприємцем середньої ланки. Він одразу запримітив вродливу українку і почав виявляти знаки уваги. На той час Світлана вже непогано розмовляла німецькою, тож швидко порозумілися. А німець виявився таким настирливим, упадав галантно коло жінки, квіти дарував, смаколиками пригощав. Словом, здалася Світлана в полон до Ральфа і прийняла пропозицію стати його дружиною. Невдовзі ввійшла в його ошатний будиночок господинею. Два роки по тому Світлана не шкодує про свій вибір і тепер везе свого чоловіка на оглядини до мами.
***
Телефон заливався соловейком. Його трелі наповнили все навкруги, наполохавши кота Ваську. Здолавши дрімоту Микитівна взяла слухавку.
— Алло! Хто це?
— Світлана! Твоя дочка!
— О Господи, Світланко, дитинко, звідки ти? — вигукнула Микитівна, відігнавши від себе останні крихти сну.
— Ми з Ральфом уже в Києві...
А за кілька годин Микитівна вітала дорогих гостей, широко відчинивши хвіртку, що ще пахла свіжою фарбою. Обняла, поцілувала доню. Перевела на зятя насторожений погляд — високий, рудий, з усмішкою на все обличчя.
— Мамо, привіт, я — Ральф, — ніяковіючи, відрекомендувався німець і додав ламаною мовою: — Все карашо?
Він так щиро усміхався, що Микитівна і собі усміхнулася у відповідь.
— Ласкаво прошу, діти, додому!
Микитівна від радості не ходила, а літала, виставляючи на стіл різні наїдки. Щоразу, коли вносили нову страву, очі у Ральфа ставали схожими на два сині блюдця. Він цмакав язиком і щоразу весело проказував: «Карашо!» Це було одне з небагатьох слів, які знав. А коли Микитівна пригостила зятя своїм міцним напоєм, він вивчив ще одне. Одного графинчика не вистачило. Микитівна налила ще. Розчервонілий зять через дружину запитав, де це теща взяла такий смачний і міцний шнапс.
— Який шнапс? — обурилася Микитівна. — Це горілка. І я її сама жену.
Ральф уважно вислуховував пояснення Світлани. З кожним її словом його очі знову ставали, як блюдця. Він не міг повірити, що його теща —проста сільська жінка — може самостійно виробляти горілку. Невже вона володіє заводиком?
— Відпочивай сьогодні, — Микитівна лагідно потріпала зятя по руці, — а завтра я покажу тобі, як це робиться.
І вже наступного ранку теща з зятем спершу вилізли на горище і стягли звідти два бідони з брагою. Потім прилаштували самогонний апарат — і пішла робота. Ральф скуштував кілька чарочок під сало з цибулею і свіжоспечений хліб. Його усмішка стала ще ширшою, а очі — мутним плесом, але чоловік почувався щасливим і постійно повторював: «Карашо, теща!»
***
Телефон заливався соловейком. Його трелі примусили Микитівну кинути роботу на городі.
— Слухаю!
— Мамо, це я, — у слухавці почувся голос Світлани. — Вітаю фабрикантку!
— Яку таку фабрикантку?
— Тебе, мамо! — і Світлана дзвінко розсміялася. — Уявляєш, Ральф зустрівся з друзями і пригостив їх українським шнапсом, який ти нам дала з собою. Випили, почали хвалити нашу горілку. А коли Ральф повідомив, що це тещин продукт, у них щелепи пообвисали. В один голос заторохтіли: «О, так у тебе теща — фабрикант!» Бачила б ти, як заповажали твого зятя, як загордився наш Ральф!
...Поклавши слухавку, новоспечена фабрикантка, усміхаючись, узяла сапку в руки і подалася досапувати городину.
Сумська область.
