А вірніше для тих, хто в них живе. Деякі населені пункти ще збереглись маковим зерном на мапі. Деяких уже майже немає, бо в них залишилось по одному-два мешканці. Але ці люди живуть там і потребують таких самих життєвих зручностей, що й кожен з нас. Мова навіть не про сучасні «цифрові» досягнення, котрі останніми роками внесли просто-таки кардинальні зміни в життя мільйонів людей. Ідеться про елементарне — купити найнеобхідніші продукти чи ліки. Придбати дешевенькі капці, щоб були і в город, і на болото. Мати хоч якийсь зв’язок зі світом та з близькими, щоб не лізти на стару грушу чи на горище, аби почути голос дітей, бо в хаті мобілка «не бере»...

Довідки на місці. Але по колу треба пройти

Якщо комусь не сподобалось в заголовку дещо грубувате слово «доповзти», то хочу пояснити: це не літературний прийом. Це те, що побачили одного літнього дня хмельничани на вулицях свого міста. Жінка на колінах повзла тротуаром, відштовхуючись руками від асфальту. За плечима в неї був рюкзак із традиційними сільськими гостинцями — усе, що виросло на городі та в садку. Так вона долала стометрівку за стометрівкою.

Усі її обминали, обганяли, робили вигляд, що не помічають, що відбувається. І зупинилась лише одна небайдужа користувачка соціальних мереж Людмила Романенко, котра і розповіла всю цю історію у Фейсбуці.

Так гостя обласного центру діставалась до ЦНАПу, аби там... отримати довідку.

Неважко здогадатись, що життя цієї жінки, котра втратила ноги, вкрай складне. Особливо в селі, де потрібно і за господарством приглянути, і за городом... А вона все це робить. Без допомоги соцпрацівників, без інвалідного візка, без протезів. Та ще й із сином-п’яницею, котрий час від часу влаштовує скандали, виганяє з хати, і їй доводиться ночувати, ховаючись у бур’янах.

Це не життя. Це взагалі важко назвати якимось словом. Але так є. І ніхто, окрім односельців, звичайно, про це не знав би, якби у жінки не загубився паспорт.

А от з цього моменту про те, як же надаються адміністративні послуги у реформованих селах, бо в тому числі і заради цього важливого пункту затівалась уся реформа децентралізації: чиновники мали б бути на місці, нікуди по їхні послуги їхати не потрібно, жодних довідок збирати не варто...

Так от у рідному старостаті у Везденьках, що входить до складу Чорноострівської селищної ради, жінці видали довідку про прописку і сказали їхати в один із центрів надання адміністративних послуг в обласному центрі, аби розв’язати проблему з паспортом. Так вона опинилась на вулицях міста. І їй небувало пощастило, що вона зустріла небайдужу людину, бо саме та взялась допомогти. І була вражена тим, як у цій ситуації повелись чиновники.

У ЦНАПі порадили їхати назад до Чорного Острова, бо це питання в компетенції тамтешніх чиновників. А там зажадали свідоцтво про народження односелиці. А його немає, оригінал — далеко в Росії. І треба зробити запит, зібрати інші довідки, доповзти до кабінетів різних чиновників, щоб вони поставили підписи та печатки...

Уявляєте, скільки і як має повзати ця людина, аби отримати паспорт?

Це кричущий випадок. Бо ніхто з місцевих чиновників не зробив і півкроку назустріч тій, що не може ходити. Але якщо таке можливо з людиною з обмеженими можливостями, то що говорити про інших?

Не будемо узагальнювати. Бо є чимало сіл, де добре працюють старостати і місцеві ради. Де відвідувачів зустрічають привітні працівники в затишних кабінетах. Де будь-яку довідку чи витяг можна отримати буквально за кілька хвилин з інтернет-мережі. Де на місці можна заплатити, відсканувати, зробити копію...

Ви дивуєтесь, що таке можливо? Тоді це і є відповідь на запитання, наскільки селяни наблизились до цифрової країни.

Ліпше не хворіти. А так — «не скучно»

Збігати в десяток аптек, що розташовані одна за одною, просто посеред ночі? Підскочити до травмпункту, коли впав? Зробити рентген? Здати тест на ковід? Усе можна, але... Якщо ви живете в місті. А як в селі?

От як, приміром, бути жителям Антонівки, що в Теофіпольській громаді? Я навмисне обрала місце, де на жодне із цих запитань немає відповіді. Бо в селі лише двоє мешканців — Зінаїда Єфімова та її сусід Гриша. 

Антонівка і в кращі часи була невеличкою — менше сотні дворів. Але не забутою: колгосп, вівцеферма давали роботу. Та потім сталось те, що відбувається з кожним селом, де одне за одним закриваються школа, клуб, пошта, магазин... Так село перетворюється на пустку. Хто зміг, переїхав до іншого, хтось відійшов в інші світи. А хто ось так і живе, як бабуся Зіна.

Здивуєтесь, але 83-річна господиня не почувається відірваною від світу. Бо ж у неї є світло і телевізор! Тож, як каже сама, «не скучно». Щоправда, телефонія сюди так і не дійшла. Та нічого, син чи невістка кожного разу навідуються, то й привозять усе, що треба.

У Човгузів, де є магазин і аптека, бабуся вже давно не ходить, бо тільки в один бік — вісім кілометрів. Ну то хліб, крупи, цукор, сіль, олію діти привезуть. А що більше треба? Усе своє — он на городі та в хліві. Попри поважний вік тримає не тільки курей, а ще й коня та корову. Усе навіть і не з’їси, що сама виростить та виплекає.

До аптеки чи до лікаря, дякувати Богу, не звертається. Ось так і живе. Каже, добре життя, жалітись немає на що.

А про Гришу годі й говорити — він відлюдник. Сам у хаті сидить, нікого не пускає. Інколи й місяцями не бачаться ці двоє односельців. Як він там, що йому треба — хто ж знає.

Уся надія — на свої руки

Навмисне розповідаю начебто нетипові історії, в яких усі проблеми сільського життя загострені просто до краю. Можна ж знайти багаті, веселі, повнолюдні села з магазинами, сімейними лікарями, дитсадками, стандартним списком адміністративних послуг. Там інше життя, інші турботи.

Але ж скільки таких, де цей набір побутового щастя значно коротший. Де людям доводиться жити, покладаючись тільки на себе. І що цікаво, дехто свідомо робить саме такий вибір.

Ось уже майже тридцять років родина Олішевських живе одноосібно на галявині лісу. До найближчих від них Карачіївців — п’ять кілометрів. Свого часу це був їхній вибір — оселитись на своїй землі. Тоді мало кому спадало на думку взяти землю і стати на ній одноосібником. А вони погодились на свій гектар, навіть попри те, що земля там не дуже добра та й від людей далеченько. Утім, збудували хату, поставили стайню для худоби, обзавелись пасікою. Посадили сад, мають город... Одне слово, спілкування, сусідів, усе, що дарує сільська цивілізація, для подружжя замінило одне — праця на своїй землі.

Було всяке: часом смуток находив, часом просто падали від безсилля. Але, кажуть, зрештою, так і зрозуміли, у чому краса, мудрість і щастя життя. І не втратили інтересу до нього. Чого тільки вартий сад, в якому ростуть мигдаль, хурма, гумі, зізіфус, актинідія, а в теплиці ще й гранат та банан. Десятки екзотичних дерев, кущів, ягід вирощують господарі. Не відчувають себе відлюдниками, бо пильно стежать за всіма сучасними садовими тенденціями. Тож і ласують диковинками, які й не у всіх міських супермаркетах знайдеш.

Загалом більшість продуктів на їхньому столі — те, що виростили самі. А от до продуктових магазинів навідуються вкрай рідко. Інша справа інструмент, будматеріали, насіння — не відмовляються і від інтернет-покупок. Чи щасливі? Кажуть, що так.

А от син виріс і пішов ближче до людей. Що ж, у кожного свій вибір. І добре, коли він є.

Хмельницька область.

Фото з Фейсбук-сторінки Людмили Романенко.