Похилилися загорожі й завалюються хати. Кілька фігурних вуличних ліхтарів біля адмінбудинку і зрідка білі заквітчані тюлі у вікнах давніх дерев’яних будиночків сприймаються як виклик. Хоча подекуди є й відреставровані житла. І навіть одна надсучасна новобудова котрогось приїжджого сміливця. Для загального блага слугує лише добра асфальтівка. Тільки от їздить по ній мало хто — по всьому шляху не стрілося жодного автомобіля.
У 1984 році ця дорога була менш впорядкованою, але більш велелюдною. Вона й привела в Радчанське лісництво Марію — юну випускницю лісового училища з Волині. Тоді вона ще не була Башинською. Своє прізвище дав їй Микола — місцевий житель, водій лісгоспівської автоколони. Життя складалося, як і годиться. Лікарі повідомили молодому подружжю, що з 26 квітня 1986 року у майбутньої мами починається декретна відпустка. Саме цей день і Башинським, і мільйонам людей запам’ятається як чорний — Чорнобильської аварії...
Дитину народила на Волині. Залишалася у батьківському домі деякий час. Чоловік не був проти. Але врешті вирішили повернутися в Радчу. Там своя сім’я, хата, робота — життя.
Хоча життя тут уже було зовсім іншим, ніж «до». В обхід лісника Марії Башинської входили і масиви навколо села Довгий Ліс. Там, де раніше вибирали живицю і «косили» гриби, все залишалося таким же неймовірно красивим, але водночас уже неймовірно ворожим.
Важко було — не для пам’яті, а для душі — запам’ятати й назви тих місць, куди після аварії переселилися давні знайомі. Перша її тутешня «рідня» — квартирна господиня баба Федора опинилася аж у Приморському краї, діти туди забрали. Як непросто доводилося переселенцям — бачили на прикладі самотньої баби Галі, якою Башинські опікувалися тривалий час. Вона переїхала з дуже забрудненого радіацією Довгого Ліса в сусіднє село. Лише за кілька кілометрів. А плакала щодня — не змогла змиритися, що живе не вдома.
Важко було усвідомлювати, як різко рідіють ряди колишніх односельців, а тепер гостей свого краю. Особливо це відчувається, коли приїжджають щовесни на гробки — пом’янути дідів-прадідів. Лісник має бути там, щоб не допустити пожежі. Переселенців меншає і меншає — не всім вдається успішно провести... пересадку душі.
І тому всі, хто залишився тут, переконані, що вчинили правильно. Життя триває. У Радчанському лісництві, де Марія Федорівна вже старший майстер, а Микола Іванович — один із найзаслуженіших водіїв, — дружний колектив.
Тут навчилися спокійно ставитися до незвичайних умов праці. Так спокійно, що для приїжджих — аж до мурашок по шкірі... Тут навчилися довіряти спеціалістам, які вже відкрили цілу низку кварталів, визнавши їх безпечними для повного лісогосподарювання... Тут навчилися сміятися з того, що на 10 грн 40 копійок їм підвищено зарплату за роботу в умовах підвищеної радіації і призначено 2 грн 10 копійок на чисте харчування. Які, до речі (ні перше, ні друге), вже майже десятиріччя не виплачуються... Тут навчилися зі спокійною гідністю приймати скромні відзнаки за свою працю: почесних грамот у Башинських добрі два десятки!
А тим часом підростали діти. Їх у Башинських двоє. Народжена у той переломний рік старша донька Оксана — вже вчителька історії у місцевій школі. У рік тридцятиліття Чорнобильської аварії народила третього хлопчика. Хтозна, можливо, настануть часи, коли лісгоспівського автобуса, який нині звозить дітей у школу з чотирьох сусідніх сіл, буде замало. І клас, де навчаються майже 10 дітей, не вважатиметься великим.
Житомирська область.
Фото надано автором.
